Стіна живоплоту зімкнулася за нами. Попереду тягнулося безлюдне поле для гольфу, а вдалині купчилися групками дерева, і то були до болю знайомі декорації: заміський клуб, і танці, і газон, і самотній цвіркун.
Не уявляю, де я була — певно, в якомусь заможному передмісті Нью-Йорка.
Марко витягнув тонку сигару й срібну кулясту запальничку. Вклав сигару між губ і нахилився над крихітним язичком полум’я. Глибоко запалі тіні й надмірно освітлені площини робили його обличчя чужинським і стражденним, наче обличчя біженця.
Я спостерігала за ним. А тоді спитала:
— Ви в когось закохані?
Якусь хвилину Марко не відповідав, лише відкрив рот і випустив блакитне кільце диму.
— Чудово! — розсміявся він.
Кільце розтягнулося й розпливлося блідим привидом у темному просторі.
І він додав:
— Я закоханий у двоюрідну сестру.
Я не здивувалася.
— Чому ви не одружитеся?
— Не можу.
— Чому?
— Ми надто близькі родичі. Вона хоче стати черницею.
— Вона красива?
— Її ніхто не посміє торкнутись.
— Вона знає, що ви в неї закохані?
— Звісно.
Я замовкла. Його відповіді здавалися непереконливими.
— Якщо ви її покохали, то колись покохаєте ще когось.
Марко жбурнув сигару на землю.
Земля випурхнула з-під моїх ніг і зненацька глухо вдарила в спину. Між пальців сочилося багно. Марко зачекав, доки я трохи підведуся. Тоді обіруч схопив мене за плечі й знову вклав у багно.
— Але сукня…
— Авжеж, сукня!
Почавлене багно втискалося в западину між лопаток.
— Сукня! — Маркове обличчя нависало наді мною важкою хмарою. Бризки слини впали на мої губи. — Вона така ж чорна, як ця твань.
Потім він кинувся вниз, наче хотів наскрізь пробити мене головою і пірнути в багно. Ось воно, — крутилося в моїй голові, — ось воно: якщо лежатиму й не опиратимусь, це станеться.
Марко вчепився зубами за бретель на моєму плечі й розірвав сукню до пояса. Я бачила, як світиться моя гола шкіра — мов тьмяний серпанок, що розділяє двох смертних ворогів.
— Хвойда! — просвистіло повз моє вухо. — Хвойда!
Пилюка в голові вляглася, і я побачила всю картину поля бою.
Я кусалася й звивалася.
Марко притискав мене додолу.
— Хвойда!
Я довбнула гострим підбором по його нозі. Він відкотився, намацуючи джерело болю.
Тоді я стиснула кулак і щосили врізала йому в ніс. Відчуття було, наче я спробувала пробити обшивку лінкора. Марко сів. Я заплакала.
Марко витягнув білий носовичок і промокнув ніс. Морок чорнилом стікав по його світлій сорочці.
Я присмокталася до солонуватих розбитих кісточок.
— Хочу до Дорін.
Марко втупився в темряву за гольфовим полем.
— Хочу до Дорін, хочу додому.
— Хвойди, всі як одна хвойди, — він говорив наче сам до себе. — Кажуть вони «так» чи «ні» — всі однакові.
Я штовхнула Марко в плече:
— Де Дорін?
Марко пирхнув:
— Іди на стоянку, пошукай на задніх сидіннях авто.
Тоді він різко розвернувся.
— Мій діамант.
Я підвелася й потемки намацала свій палантин. Пішла геть. Марко підскочив і заступив мені шлях. А тоді демонстративно витер закривавлений ніс пальцем і накреслив дві криваві смуги на моїх щоках.
— Цей діамант обмитий моєю кров’ю. Віддай.
— Не знаю, де він.
Насправді я добре знала, що діамант лишився в сумочці, і коли Марко збив мене з ніг, сумочка нічним птахом вилетіла в мене з рук — її проковтнула темрява. Я навіть міркувала, чи не відвести Марко звідси, а потім повернутися і знайти її.
Гадки не маю, скільки можна було б виручити за такий камінець, але в кожному разі немало.
Марко взяв мене за плечі.
— Скажи мені, — він наголошував на кожному слові. — Скажи мені, бо шию зламаю.
Раптом мені стало байдуже.
— Він у моїй вечірній сумочці, розшитій штучними гагатами, — відповіла я. — Десь у багні.
Коли я йшла, Марко повзав на чотирьох, шукаючи в темряві клаптик темряви, що сховав діамант від його лютих очей.
Дорін не було ні в залі, ні на стоянці.
Я трималася тіні, щоб ніхто не помітив заляпаних грязюкою, з налиплою травою сукні та взуття, а голі плечі й груди сховала під палантином.