На щастя, танці добігали завершення, люди групами розходилися й розсідалися в автомобілі. Я розпитувала там і тут, доки в одній із машин знайшлося місце, щоб довезти мене до центру Мангеттена.
Була непевна година між темінню й світанком, на даховому майданчику «Амазона» ні душі.
Тихцем, злодійкувато, я видерлася на парапет, вбрана у свій уквітчаний волошками халат. Парапет був високий, майже мені по плечі, тож я взяла з-під стіни складаний стілець, поставила його й ступила на нетривке сидіння.
Сухий бриз підхопив моє волосся. Унизу, під моїми ногами, вогні міста готувалися до сну, будинки чорніли, наче до похорону.
Моя остання ніч.
Обхопивши руками жмут одягу, який притягла із собою нагору, я витягнула з нього щось світле й довге. То була еластична комбінація, яка вже втратила еластичність і тепер важко висіла в руці. Я помахала комбінацією в повітрі, мов білим прапором, — раз, другий, і вітер підхопив її, а я відпустила її за вітром.
Білий клапоть злетів у ніч, а тоді почав знижуватись. Я намагалась уявити, на якій вулиці чи на якому даху він завершить свій політ.
Я знову потягнула за жмут.
Вітер зробив спробу, однак невдалу — і тінь, подібна на кажана, потонула в садку на даху будинку через дорогу.
Так я згодувала нічному вітру весь свій гардероб, і той розвіявся, мов прах коханого: його частки віднесло туди, й сюди, й не знати куди — у темне серце Нью-Йорка.
Розділ десятий
Обличчя в люстерку належало радше якомусь хворому індіанцю.
Я кинула косметичку в сумочку і втупилась у вікно. За ним проносилися, мов гігантське звалище, болота й пустирища Коннектикуту — уламок за уламком, не пов’язані один з одним.
Що за безладна мішанина — цей світ!
Я опустила погляд на незвичні спідницю й блузку.
Довга широка спідниця, всуціль закишіла крихітними чорними, білими та ядучо-синіми цятками, стовбурчилася навсібіч, немов абажур торшера. Біла мережана блуза замість рукавів мала довгі брижі, які від руху теліпалися, мов крильця новонаверненого янгола.
Я не додумалася лишити собі якийсь повсякденний одяг, увесь пустила за вітром, тож виміняла в Бетсі спідницю й блузу на свій банний халат у волошки.
Тьмяне відображення мого виснаженого обличчя, білих крилець, хвоста каштанового волосся примарою пливло над краєвидом.
— Кукурудзяна Полліанна, — промовила я.
Жінка, яка сиділа навпроти, перевела погляд із журналу на мене.
Я до останнього не хотіла змивати дві діагональні смуги засохлої крові, що прикрашали мої щоки. Вони були зворушливими й доволі ефектними, і я думала носити їх, наче згадку про померлого коханця, доки зійдуть зі шкіри самі.
Звісно, якби я всміхалася чи надто активно рухала м’язами обличчя, кров миттєво відлущилася б, тож я трималася нерухомо, а говорила тільки крізь зуби, не ворушачи губами.
Я щиро не розуміла, чого б на мене мали витріщатися.
У багатьох людей вигляд був дивакуватішим за мій.
Моя сіра валіза їхала на полиці зверху майже порожньою: лише «Тридцять найкращих оповідань року», білий пластмасовий футляр для сонцезахисних окулярів і два з половиною десятки авокадо, що їх мені подарувала на прощання Дорін.
Авокадо були недостиглими, тож зіпсуватися в дорозі не мали, і щоразу, коли я піднімала валізу, чи спускала її з полиці, чи просто несла, вони каталися туди-сюди, мов ядра, і своєрідно торохкотіли.
— Шосе-сто-дваць-вісім! — прокричав кондуктор.
Приручена дичавина, заросла соснами, кленами й дубами, призупинила біг повз вікна й застигла, як невдале фото на стіні. Поки я протискалася довгим проходом, валіза гуркотіла й торохкотіла.
Я вийшла з кондиціонованого купе на платформу, і мене огорнув материнський подих передмість. У ньому вчувалися запахи газонних поливалок, родинних автомобілів, тенісних ракеток, собак і немовлят.
Літній спокій, мов смерть, накрив усе цілющою рукою.
Мати чекала на мене біля асфальтово-сірого шевроле.
— Ой, сонечку, що в тебе з обличчям?
— Порізалась, — коротко відказала я й разом із валізою забилася на заднє сидіння. Не хотіла, щоб мати витріщалася на мене всю дорогу додому.
Оббивка сидіння була слизькою та чистою.
Мати вмостилася за кермом, кинула мені на коліна кілька листів і відвернулася.
Авто загуло життям.
— Думаю, ліпше сказати одразу, — почала мати, і з того, як вона напружила шию, стало ясно, що новини невтішні. — Тебе не взяли на той курс.