Додо ростила своїх шістьох — і, безперечно, роститиме сьомого — на рисових пластівцях, канапках з арахісовим маслом і зефірками, ванільному морозиві та нескінченних літрах молока «Гуд». Місцевий молочник навіть робив їй персональну знижку.
Усі любили Додо, хоча безупинне розширення її родини було невичерпною темою обговорень. У старших людей, як‑от у моєї матері, було по двоє дітей, у молодших і заможніших — по четверо, але на понад шістьох, як от‑от стало би в Додо, не наважився ніхто. Навіть шестеро — то вже занадто, але — казали всі — Додо, зрештою, католичка.
Я спостерігала, як Додо катає найменшого з Конвеїв вулицею, туди й назад. Вона ніби навмисне робила це перед моїм будинком.
Мене нудило від дітей.
Піді мною скрипнула мостина, і я сховалася під підвіконням, коли Додо Конвей — інстинктивно чи завдяки надприродному слуху — повернула в мій бік голову на крихітному шарнірі шиї.
Я майже відчувала, як вона пробурює поглядом білу вагонку й рожеві в трояндах шпалери та викриває мене в схованці за сріблястою барикадою батареї.
Тоді я заповзла в ліжко й засунула голову під простирадло. Від світла це не врятувало, тож я накрила голову подушкою і в тій темряві уявила, ніби надворі ніч. Вставати я не бачила сенсу.
Чекати від життя було нічого.
За якийсь час я почула, як унизу, в передпокої, дзеленчить телефон. Я притиснула подушку до вух і постановила собі вичекати п’ять хвилин. Тоді визирнула з укриття. Дзеленчання вщухло.
Але враз відновилося.
Проклинаючи друга, чи родича, чи незнайомця, який пронюхав про моє повернення, я босоніж попленталася вниз. Чорний апарат на столику в передпокої видавав істеричні трелі, мов скажений птах.
Я взяла слухавку.
— Вітаю, — промовила низьким чужим голосом.
— Привіт, Естер, що сталося, в тебе ангіна?
То дзвонила з Кембриджа моя давня приятелька Джоді.
Того літа вона підробляла в кооперативній крамниці, а в обід ходила на лекції із соціології. Разом з іще двома однокашницями вона орендувала велику квартиру в чотирьох гарвардських студенток, і я планувала приєднатися до них, коли почнеться мій письменницький курс.
Джоді цікавилася, коли на мене чекати.
— Я не приїду, — відповіла я. — Мене не взяли на курс.
Запала коротка мовчанка.
— От козел, — сказала Джоді. — Не бачить справжніх талантів, коли вони самі до нього йдуть.
— Точно так собі й кажу, — мій голос звучав незвично глухо.
— Все одно приїжджай. Запишися на інший курс.
У моїй голові промайнула ідея вивчати німецьку або психопатологію. Зрештою, я заощадила майже всю свою нью-йоркську платню, тож могла собі дозволити й платний курс.
Але глухий голос промовив замість мене:
— Та ні, не розраховуйте на мене.
— Тут така штука, — завела Джоді, — є ще одна дівчина, яка хотіла з нами пожити, якщо хтось відмовиться…
— Гаразд, запропонуй їй.
Поклавши слухавку, я тієї ж миті усвідомила, що мала би пообіцяти приїхати. Ще один ранок під скиглення візочка Додо — і я здурію. До того ж я обіцяла собі не жити в одному домі з матір’ю довше, ніж тиждень.
Я потяглася до телефона.
Рука посунулася на десяток сантиметрів, а тоді відсмикнулася, ослабла й повисла. Я знову змусила її потягтися до телефона, але вона знову спинилася, наче наштовхнувшись на невидиму скляну перепону.
Я попленталася в їдальню.
На столі я знайшла довгий ділового штибу лист із літньої школи і тонкий лист у блакитному конверті з емблемою Єлю, де твердою рукою Бадді Вілларда було зазначено мої прізвище й адресу.
Я розрізала ножем лист від літньої школи.
У ньому йшлося про те, що, позаяк мене не прийнято на письменницький курс, я можу обрати якийсь інший, але для цього мушу якомога швидше зателефонувати в приймальну комісію, в іншому разі місць може забракнути.
Я подзвонила в приймальну комісію і почула, як голос живого мерця диктує автовідповідачу повідомлення, мовляв, міс Естер Ґрінвуд скасовує всі домовленості щодо навчання в літній школі.
Тоді я відкрила лист від Бадді Вілларда.
Бадді писав, що, здається, він закохується в медсестру, теж хвору на туберкульоз, однак його мати орендувала будиночок в Адірондаку на цілий липень, тож якщо я туди приїду, він, мабуть, вважатиме свою закоханість у медсестру тимчасовим потьмаренням.
Я схопила олівець і перекреслила слова Бадді. Тоді перегорнула аркуш і на зворотному боці написала, що заручилася із синхронним перекладачем і не хочу бачити Бадді більше ніколи в житті, бо не хочу, щоби батьком моїх дітей став лицемір.