Доктор Гордон крутив у пальцях сріблястий олівець.
— Ваша мати каже, ви засмучені.
Я підібгала ноги, глибоко вмостилася в шкіряному кріслі-печері й глянула на доктора Гордона понад широченним довершено відполірованим письмовим столом.
Вії в нього були такі довгі й густі, що здавалися штучними. Чорні пластмасові очерети довкола двох зелених льодовикових плес.
Риси обличчя такі досконалі, що він був майже красивим.
Я зненавиділа його, щойно ввійшла в кабінет.
Мені уявлявся добрий бридкуватий дядечко з інтуїцією, який глянув би на мене, заохотливо вигукнув «О!» — наче бачить щось, чого не бачу я, — і я тоді якось спромоглася б дібрати слова й описати, чому мені так страшно, наче мене запихають дедалі глибше в задушливий темний мішок, звідки ніяк не вибратися.
Тоді він відхилився би на спинку крісла, склав би долоні дашком, сполучивши пучки, і розповів би мені, чому я не можу спати, і читати, і їсти не можу, і чому все, що роблять люди навколо, здається мені цілковитим безглуздям — адже вони всі зрештою неминуче помруть.
І тоді, думала я, він допоможе мені, крок за кроком, віднайти саму себе.
Проте доктор Гордон був геть не таким. Він був молодий, симпатичний, а ще я одразу зрозуміла, що він чванько.
На столі доктор Гордон тримав фотографію в срібній рамці, і стояла вона так, щоб половину було видно мені, а половину — йому. То був родинний знімок: вродлива темноволоса жінка, яка могла би бути сестрою доктора Гордона, осявала усмішкою маківки двох білявих дитячих голівок.
Одне маля, певно, було хлопчиком, а друге — дівчинкою, хоча, можливо, обоє були хлопчиками чи дівчатками: коли діти такі малі, непросто зрозуміти, хто з них хто. Можливо, на фото, десь унизу, був і собака — ердель-тер’єр або золотистий ретривер, — однак то міг бути й орнамент на жінчиній спідниці.
Та фотографія чомусь мене розлютила.
Гадки не маю, навіщо було напіврозвертати її до мене — хіба що доктор Гордон намагався сповістити, що вже одружений із прекрасною жінкою, тож мені не варто плекати ніяких недолугих фантазій.
Тоді я замислилась, як саме доктор Гордон зможе мені допомогти, коли його прекрасна дружина, прекрасні діти і прекрасний собака осявають його лик, мов янголи з різдвяної листівки.
— Ви, мабуть, можете мені розповісти, що, на вашу думку, не так?
Я вичавлювала із себе слова й складала їх на стіл рядочком, мов відшліфовану морем гальку, з якої може раптом вистромитися клешня — і камінець виявиться чимось зовсім іншим.
Що ж, на мою думку, не так?
Це прозвучало, наче все було як слід, лишень мені здавалося, ніби щось не так.
Монотонно й безвиразно — аби показати, що докторова приємна зовнішність або родинне фото не справили на мене враження, — я розповіла йому, що не сплю, не їм і не читаю. Про почерк я не казала, хоча саме він непокоїв мене найбільше.
Того ранку я спробувала написати Дорін у Західну Вірджинію лист і запитати, чи можна приїхати пожити з нею, можливо, знайти роботу в їдальні її коледжу абощо.
Але коли я взялася за ручку, рука повиводила здоровенні нерівні літери, мовби дитячі, й рядки сипалися додолу зліва направо, майже діагонально, наче то були розкладені на папері дротики, і хтось, випадково дмухнувши, посунув їх абияк.
Я розуміла, що не можу надіслати такий лист, тому дрібно пошматувала аркуш і поклала клапті в сумочку, поряд з універсальною косметичкою, — може, психіатр захоче на них поглянути.
Звісно, доктор Гордон не питав про клапті паперу, бо я про них не розповіла й навіть подумки схвалила свою далекоглядність. Я вирішила, що варто розповідати йому тільки те, що захочу, і так я можу впливати на картинку, яка складатиметься в його голові: щось замовчу, а щось розповім, а він собі почуватиметься неабияким розумником.
Поки я говорила, доктор Гордон не підводив голови, ніби молився, і єдиним звуком, окрім мого монотонного й безвиразного монологу, було стук-стук-стукотіння докторгордонового олівця об одну точку на зеленій промокальниці — мов тростиною по бруківці.
Коли я закінчила, доктор Гордон підвів голову.
— А де, кажете, ви вчилися? В якому коледжі?
Я спантеличено відповіла. Не знаю, до чого там був мій коледж.
— О!
Доктор Гордон відхилився на спинку крісла, втупився в простір над моїм плечем і розплився в ностальгійній усмішці.
Я сподівалася, шо доктор оголосить мені діагноз, — раптом я дарма так поспішно й жорстоко його засудила. Та він сказав лише: