Коли місіс Віллард підійде ближче, я вдам, ніби питала в матроса дорогу і зовсім його не знаю.
— Забери від мене руки, — прошипіла я крізь зуби.
— Еллі, ти чого?
Жінка наблизилась і проминула нас, не впізнавши й навіть не кивнувши, і, звісно, то була ніяка не місіс Віллард. Місіс Віллард відпочивала собі в гірському котеджі.
Я мстиво пропалила поглядом жінчину спину.
— Еллі…
— Мені здалося, що я її знаю. Що це хвора на голову вихователька з чиказького сиротинця.
Матрос знову обійняв мене.
— То в тебе немає ні мами, ні татка?
— Немає.
Я пустила сльозу, яка напоготові бриніла в оці. Сльоза покотилася по щоці, лишаючи гарячий слід.
— Еллі, ти чого, не плач. Та жінка тебе ображала?
— Вона… вона просто жахлива!
Тоді сльози полилися водоспадом, і матрос обіймав мене в тіні під в’язом, і витирав мені сльози великим, чистим, білим бавовняним носовичком, і я уявляла, яким чудовиськом була та жінка в коричневому костюмі, і як вона — свідомо чи ні — була відповідальною за той-то невдалий поворот і те‑то нерозважливе рішення, а тому за все погане, що сталося зі мною по тому.
— Ну, Естер, як почуваєтеся цього тижня?
Доктор Гордон тримав олівець у долоні, мов довгасту срібну кулю.
— Так само.
— Так само? — він підвів брову, ніби не вірячи.
Тож я наново, знов-таки монотонно й безвиразно, переказала йому те саме, лишень цього разу була розлючена, адже доктор не старався второпати, що я не спала два тижні, не могла читати й писати і що їжу я споживала теж не надто добре.
Схоже, доктора Гордона моя розповідь не зворушила.
Попорпавшись у сумочці, я знайшла клапті листа до Дорін. Витягла їх і висипала перед доктором Гордоном на неторкано-зелену промокальну дошку. Клапті опали на неї, мов маргариткові пелюстки на літню луку.
— А про це що скажете?
Я сподівалася, що доктор Гордон одразу зауважить, який жахливий у мене почерк, але він сказав тільки:
— Мені, певно, треба поговорити з вашою матір’ю. Ви не проти?
— Ні.
Однак думка про те, що доктор Гордон розмовлятиме з моєю матір’ю, мені анітрохи не подобалася. Мабуть, подумала я, він запропонує закрити мене в психлікарні. Я зібрала всі до останнього клаптики листа, щоб він не зміг скласти їх докупи й зрозуміти, що я планувала втечу, і вийшла з кабінету, не промовивши ні слова.
Я спостерігала, як постать матері меншає й меншає, аж доки зникає в будівлі, де сидить доктор Гордон. Потім спостерігала, як вона більшає й більшає, повертаючись до машини.
— І що там? — було помітно, що вона плакала.
Мати навіть не глянула на мене. Завела двигун.
Згодом, коли ми, немов глибоко під водою, пливли крізь прохолодну тінь під в’язами, вона сказала:
— Доктор Гордон каже, що тобі не поліпшало. Він вважає, що тобі потрібна шокова терапія в його приватній клініці у Волтоні.
Іскра зацікавленості спалахнула в голові, наче я прочитала страшний газетний заголовок про когось іншого.
— Він хоче, щоб я там жила?
— Ні, — відповіла мати, і в неї затремтіло підборіддя.
Я збагнула, що вона бреше.
— Кажи правду, або я з тобою ніколи не розмовлятиму, — сказала я.
— Хіба я хоч колись тобі брехала? — мати розридалася.
ІЗ КАРНИЗА НА СЬОМОМУ ПОВЕРСІ ЗНЯЛИ САМОГУБЦЯ!
— ——————————————————
Містер Джордж Поллуччі, який провів дві години на вузькому карнизі сьомого поверху над бетонним паркмайданчиком, прийняв допомогу сержанта Вілла Кілмартіна з відділку на Чарльз-стріт. Поліціант дістав чоловіка крізь сусіднє вікно й доправив у безпечне місце.
Я надірвала десятицентовий пакетик арахісу, який купила на частунок голубам, і скуштувала. На смак арахіс був мертвий, мов шмат старої кори.
Я піднесла газету ближче до очей, щоб краще розгледіти обличчя Джорджа Поллуччі — у спалахах фотокамер воно світилося, мов тритижневий місяць, на тлі цегляного муру й чорного неба. Я передчувала, що його обличчя — чи пак те, що на ньому написано, — має сповістити мені щось важливе.
Проте риси Джорджа Поллуччі, мов замулені стрімчаки, розпливалися то сильніше, що пильніше я придивлялася, і розсипалися на звичайнісіньке місиво темно-сірих, світло-сірих і помірно-сірих цяток.
Чорнильна пляма рядків під фото не повідомляла, як містер Поллуччі опинився на карнизі або що з ним зробив сержант Кілмартін, коли нарешті вмовив увійти у вікно.
Зі стрибанням із висоти найбільша прикрість у тому, що як помилишся з кількістю поверхів — можеш після удару об землю лишитися живим. Сім поверхів здалися мені цілком надійним варіантом.