Я побігла надвір, у гарячий і запилюжений пізньолипневий надвечір, спітніла й сохлорота, наче перед складною співбесідою, і вскочила в червоний автобус, у якого вже торохкотів двигун.
Я заплатила водієві за проїзд, і двері безшумно зімкнулися в мене за спиною.
Розділ дванадцятий
Приватна клініка доктора Гордона увінчувала порослу травою верхівку пагорба, куди від брами вела довга й вузька дорога, вибілена перетертими на пісок мушлями. Обшиті жовтою вагонкою стіни великої будівлі, яку оперізувала відкрита веранда, привітно світилися в сонячних променях, однак на зеленій бані газону не було видно ні душі.
На шляху від брами нас із матір’ю діймала літня спека, і щойно ми дійшли, як за будівлею, звідкись просто з гущавини крони мідного бука, зацвірчала цикада, мов повітряна газонокосарка. Той звук лише увиразнив важку промовисту тишу.
Біля дверей нас зустріла медсестра.
— Будь ласка, зачекайте у вітальні. Доктор Гордон скоренько до вас вийде.
Найбільше мене бентежило, що все в цій будівлі здавалося цілком нормальним, хоча я напевно знала: божевільних тут напхано аж під дах. На вікнах, які я встигла побачити, не було ґрат, я не чула нічого лячного чи бодай тривожного. Сонячне світло рівними смугами вкладалося на зачовгані, проте м’які червоні килими, і запах свіжоскошеної трави підсолоджував повітря.
Я зупинилася на порозі вітальні.
На хвильку здалося, ніби переді мною — точна копія вітальні пансіону на одному з островів біля Мену, де я колись бувала. Засклені двері прочинялися в сліпучо-білу кімнату, вдалині виднів рояль, люди в легкому одязі розсілися обабіч гральних столів і в кривеньких плетених кріслах — видовище, яке нерідко трапляється на виснажених відпочивальниками морських курортах.
Раптом я збагнула, що жодне з тих людей не рухається.
Я придивилася, шукаючи в заціпенілих позах хоч якоїсь підказки. Вирізнила чоловіків і жінок, дівчат і хлопців приблизно мого віку, однак усі їхні обличчя були певною мірою однорідними — наче їх надовго поскладали на полиці чимдалі від світла й припорошили тонким шаром дрібного блідого пилу.
Потім я помітила, що насправді дехто ворушиться, але якось по-пташиному куцо — тому я й не розгледіла рухів одразу.
Сіролиций чоловік перелічував карти в колоді: одна, дві, три, чотири… Я думала, просто перевіряє, чи повна колода йому дісталася, однак, щойно закінчивши, він почав лік наново. Поряд із ним товста жіночка бавилася з дерев’яними намистинами, нанизаними на волосінь. Вона зсувала всі намистини на один бік. А потім — цок-цок-цок, вони одна по одній сповзали на інший.
За роялем юна дівчина гортала ноти, а коли помітила, що я спостерігаю, роздратовано втягнула голову в плечі й розірвала стос аркушів навпіл.
Мати торкнулася моєї руки, і я пішла за нею.
Не зронивши ні слова, ми сіли на збиту грудками канапу, яка рипіла щоразу, коли хтось із нас посувався.
Тоді мій погляд ковзнув понад головами людей у вітальні до зелені за прозорими фіранками, і я почулася, мовби сиджу у вітрині гігантського універмагу. Постаті довкола були вже не людьми, а магазинними манекенами, пофарбованими в людей і розсадженими так, щоб удавати життя.
Я піднімалася сходами вслід за темним піджаком доктора Гордона.
Унизу, в коридорі, я намагалася випитати в нього, як це — шокова терапія, але слова кудись поділися, варто було розтулити рота, і тільки мої очі широко розплющились і витріщилися на знайоме усміхнене обличчя, що пливло переді мною в просторі, мов таця запевнень і гарантій.
Нагорі гранатовий килим закінчився. Тепер голий коричневий лінолеум вкривав підлогу коридору, що вів кудись углиб поміж зачинених білих дверей. Ідучи за доктором Гордоном, я почула, як десь далеко відчинилися двері й кричала якась жінка.
Тієї ж миті з-за рогу перед нами вискочила медсестра, а з нею й жінка в блакитному халаті, з розтріпаним волоссям до пояса. Доктор Гордон відступив назад, і я притислася спиною до стіни.
Коли жінку тягли повз мене, вона махала руками, намагалася вирватися з лабетів медсестри й повторювала: «Я вистрибну з вікна, я вистрибну з вікна, я вистрибну з вікна».
Кремезна, м’язиста медсестра в заляпаній уніформі глянула на мене з-за товстезних подвійних круглих окулярів чотирма зизими очами. Я намагалася зрозуміти, котра пара очей справжня, а котра ні, й котре око зі справжньої пари косить, а котре ні, аж тут вона насунулася до мого обличчя і, розплившись у змовницькому вишкірі, просичала, мовби в спробі мене підбадьорити: «Вона думає, що вистрибне з вікна, але в неї не вийде вистрибнути з вікна, бо всі вікна заґратовані!»