— Оце так тип! — сказала Дорін. — Скажи?
— Не те слово, — відповіла я.
— Слухай, Еллі, попрошу тебе про послугу, — здається, вона вже й сама повірила, що мене звати Еллі.
— Звісно, — відповіла я.
— Будь поряд, гаразд? Я не матиму проти нього шансів, коли він щось надумає. Бачила його м’язи? — Дорін гигикнула.
Ленні вискочив із дальньої кімнати.
— У мене там апаратури для звукозапису на двадцять тищ.
Він галопом підскакав до стійки, виставив на неї три склянки, срібне відерце з льодом і велику карафу й заходився змішувати напої з кількох пляшок.
…із дівчиною вірною, яка присягалася чекати.
Ця дівчина — сонях із Соняхового штату.
— Фантастика, га? — Ленні обернувся, намагаючись втримати в руках три склянки. Коли він віддавав їх нам, лід дзвенькав об стінки, на яких, мов піт, виступали краплі. Тоді музика змовкла, і ми знову почули голос Ленні, який оголошував наступну пісню.
— Не буває нічого кращого, ніж слухати самого себе. От скажи, — Ленні зупинив погляд на мені. — Френкі змахнув, то, мабуть, треба когось для тебе? Можу когось із хлопців запросити.
— Все гаразд, — відповіла я. — Немає потреби.
Я не хотіла викривати себе й просити покликати когось трохи вищого за Френкі. Здавалося, Ленні прийняв мою відмову з полегшенням:
— Головне, щоб ти була задоволена. Не хотів би я ображати подруг Дорін, — він освітив її білосніжною усмішкою. — Хіба ж я на таке здатен, золотку?
Ленні простягнув Дорін руку, й вони, не сказавши ані півслова і не випускаючи склянок із рук, затанцювали джитербаґ.
Я сіла по-турецьки на одній із лежанок і спробувала випромінювати благоговіння й стриманість: якось я бачила, що так трималися ділові люди, перед якими виконувала танець живота алжирська танцівниця, — але, щойно я сперлася спиною об стіну під заячою головою, лежанка почала відповзати на середину кімнати, тож я всілася на ведмежу шкуру й сперлася об лежанку.
Коктейль був водянистий і засмучував мене. Кожен новий ковток дедалі більше скидався на мертву воду. Приблизно посередині склянки було намальоване ласо, рожеве в жовтий горошок. Я випила на два пальці нижче ласо й трохи перечекала, а після наступного ковтка рідини в склянці знову було по ласо.
У повітрі гримів голос Ленні: «Нащо, ох, нащо я поїхав із Вайомінгу?»
Навіть у паузах вони не спиняли танцю. Я відчувала, як стискаюся в крихітну чорну цятку на тлі усіх цих біло-червоних килимів і соснових панелей. Почувалася, ніби яма в землі.
Бойовий дух якось занепадає, коли двоє шаленіють одне від одного дедалі дужче, а ти за цим спостерігаєш, надто якщо ти — єдина зайва людина в кімнаті.
Це як дивитися на Париж зі службового вагона експреса, який їде в протилежний бік: щосекунди місто меншає, лишень тобі здається, що це ти меншаєш і стаєш дедалі самотнішою, віддаляючись від усіх тих вогнів і захвату зі швидкістю коло мільйона кілометрів на годину.
Раз по раз Ленні й Дорін зіштовхувалися одне з одним і цілувалися, а тоді розліталися, робили кожне по великому ковтку зі склянок і сходилися знову. Я подумала, що могла би прилягти на шкуру й поспати, доки Дорін надумає їхати в готель.
Тоді Ленні страшно заричав. Я сіла. Дорін вчепилася зубами в ліве вухо Ленні й повисла на ньому.
— Ану пусти, сучко!
Ленні трохи нахилився вперед, і Дорін злетіла на його плече, її склянка висковзнула з руки, описала довгу високу дугу й безпорадно дзенькнула під сосновопанельною стіною. Ленні досі ричав і крутився на місці так швидко, що я не могла розгледіти обличчя Дорін.
Так само мимохіть, як, буває, помічаєш колір чиїхось очей, я помітила, що груди Дорін вискочили з сукні й злегка коливаються в повітрі, наче стиглі бронзуваті дині, коли Ленні розкручував її, вклавши долілиць собі на плече, і вона хвицала ногами в повітрі й верещала, а потім вони почали сміятися й сповільнюватися, і Ленні спробував ущипнути Дорін за стегно крізь сукню, тимчасом як я виходила за двері, доки не сталося чогось іще, і спромоглася спуститися сходами — половину шляху вниз проковзала, обіруч тримаючись за поручень.
Я не помічала, що помешкання Ленні кондиціоноване, аж доки вишкандибала на бруківку. Застигла тропічна спека, яку тротуари всотували протягом дня, вдарила мені в обличчя останньою хвилею принижень. Я не уявляла, де я, на якому світі.
Якусь хвилину я зважувала, чи варто брати таксі й усе-таки їхати на вечірку, але передумала, бо танці вже, певно, закінчилися, а я була не в гуморі опинитися наодинці в порожньому ангарі бенкетної зали, засміченої конфетті, недопалками та серветками.