Того дня мати принесла мені троянди.
— Лиши їх мені на похорон, — сказала я.
Материне обличчя зморщилось і набуло такого виразу, ніби вона от‑от заплаче.
— Естер, ти що, не пам’ятаєш, який сьогодні день?
— Ні.
Я подумала, може, День святого Валентина.
— Твій день народження!
І тоді я викинула троянди в смітник.
— Не могла вона нічого дурнішого придумати, — сказала я доктору Нолан.
Та кивнула. Наче розуміла, про що я.
— Ненавиджу її, — додала я, очікуючи, що зараз мені за це прилетить.
Але доктор Нолан тільки всміхнулася, наче її щось дуже, дуже потішило, і відповіла:
— Схоже, так і є.
Розділ сімнадцятий
— Сьогодні у вас щасливий день!
Молода медсестра забрала сніданкову тацю й лишила мене сидіти загорнутою в ковдру, мов пасажира на палубі лайнера, який вийшов подихати морським повітрям.
— Чому щасливий?
— Ой, не знаю, чи вже можна вам казати, але сьогодні вас переводять у «Белсайз».
Медсестра дивилася на мене, мовби чекаючи на реакцію.
— «Белсайз». Мені туди не можна.
— Це чому?
— Я не готова. Я ще недостатньо одужала.
— Звісно, ви достатньо одужали. Не переймайтесь, якби ви не були готові, вас нізащо не переводили б.
Коли медсестра пішла, я заходилася складати нову головоломку, яку мені підкинула доктор Нолан. Що вона хотіла довести? Я не змінилася. Нічого не змінилося. А «Белсайз» був найкращим корпусом. Із «Белсайза» люди поверталися до роботи, і до навчання, і додому.
Джоан у «Белсайзі» була на своєму місці. Зі своїми підручниками з фізики, і ключками для гольфу, і бадмінтонними ракетками, і захеканим голосом. Джоан була справжнім вододілом між мною та майже здоровими. Відколи Джоан перевели з «Каплана», я стежила за її успіхами через лікарняні плітки.
Джоан дозволяли гуляти, дозволяли ходити по крамницях, дозволяли їздити в місто. Я потай збирала всі новини про Джоан і сприймала їх не без гіркоти, хоч і вдавала, буцім радію за неї. Джоан була всміхненим двійником мене колишньої — створеним, щоб переслідувати й мучити мене.
Можливо, Джоан уже випишуть, доки я переберусь у «Белсайз».
Однак у «Белсайзі» я принаймні могла більше не боятися шокової терапії. У «Каплані» багатьох жінок лікували електрошоком. Я вирізняла їх з-поміж інших, адже їм не виносили сніданку на тацях, як усім решта. Їх водили на електрошок, поки ми поглинали свої сніданки кожна у своїй кімнаті, а потім вони повертались у вітальню, тихі й понівечені, і медсестри вели їх за руки, як дітей, і там вони снідали.
Щоранку, коли медсестра стукала в двері й входила зі сніданковою тацею, мене охоплювало полегшення: тепер я знала, що цього дня ніщо мені не загрожує. Я не розуміла, як доктор Нолан могла знати, ніби люди засинають під час шокової терапії, якщо саму її так ніколи не лікували. Як вона знала, що людина не просто виглядає, наче спить, а справді не відчуває багатовольтових судом і не чує електричного гулу?
Було чути, як хтось грає на роялі в іншому кінці коридору.
За вечерею я сиділа мовчки й дослухалася до балаканини белсайзівських жінок. Усі вони були вдягнені як належить, акуратно нафарбовані, деякі з них були заміжні. Дехто з них їздили в місто пройтися по крамницях, дехто поїхали погостювати до друзів, і за вечерею вони тільки й робили, що по колу обмінювалися особистими жартиками.
— Я подзвонила би Джеку, — казала жінка на ім’я Діді, — тільки боюся, що його не буде вдома. Хоч я точно знаю, куди дзвонити, щоб його знайти. Знаю, що кажу.
Низенька жвава блондинка за моїм столиком засміялася:
— Я майже домоглася від доктора Лорінґа того, що мені треба.
Вона широко розплющила по-ляльковому порожні блакитні очі й додала:
— Залюбки обміняла б свого Персі на новішу модель.
З іншого боку кімнати Джоан із чималим апетитом поглинала фарш у томатному соусі. Вона, здавалось, цілком вільно почувалася серед тих жінок, а зі мною трималася прохолодно, мовби трохи зневажливо, як із напівзабутою та неважливою знайомою.
Одразу після вечері я вклалася в ліжко, але потім почула звуки рояля й уявила, як Джоан, і Діді, і Лубель, і блондинка, і всі решта сміються й пліткують про мене у вітальні, поки я не чую. Певно, скаржаться одна одній, як жахливо, що поруч із ними в «Белсайзі» є такі, як я, адже мені місце у «Ваймарку».