— Візьми ось франк, піди на базар і купи салату. Олії в нас досить, а хліба візьмемо в борг!
Люди нудились на палубі, шили вітрила, плели канати, прали білизну, але все одно не мали куди діти час і просто лежали собі горілиць, вдивляючись у задимлене пароплавами небо.
А в Антона був і ще один клопіт: Аднанин батько втрачав зір, сидів сидьма в хаті і тільки іноді, в обід, виходив на подвір'я, усміхаючись сутінкам, які затягували йому очі, своєю смиренною і повною гіркоти усмішкою.
Хоч минуло вже досить часу, щоб «Есперанса» прибула в Латинську Америку, від П'єра не надійшло жодної звістки. Однак Антон не втрачав Надії: у південній півкулі зараз закінчувалося літо, наближалася осінь, і, щоб дістатися до Вогняної Землі, П'єр неодмінно мусив чекати в якомусь порту, наприклад, у Монтевідео, щонайменше до листопада. Отже, ще були шанси наздогнати його, аби з'явився вантаж…
У чеканні, яке могло б зламати людину слабшу духом, минули місяці лютий, березень, а під кінець квітня Антон прочитав у газетах, що помер Чарлз Дарвін, і ця звістка виповнила сумом його серце.
Він не знав Дарвіна особисто, ніколи не бачив його, але саме Дарвін і дід Леон були, не відаючи того, натхненниками подорожі, про яку Антон мріє й сьогодні.
Минали місяці, а «Сперанца» барилася в Марселі. Минув травень, за ним червень, настав липень, а купця все не було…
Щоб люди не померли від голоду, а контора порту не продала корабель з аукціону, Антон Лупан час від часу робив невеличкі рейси — у Перпіньян, у Тулон, по одному разу був на Корсіці і в Алжірі. Проте це не дало значного прибутку, люди одержали якісь мідяки на кишенькові витрати, Герасім та Ісмаїл вислали трохи грошей додому, де один мав багато дітей, а другий багато дружин. Однак загалом шхуна й досі стояла в марсельському порту…
Під кінець місяця Антон почав упадати в відчай, хоч і намагався приховати свій стан від людей і від Аднани. Це був останній тиждень, коли ще можна було вийти й знайти П'єра на півночі протоки.
У ці дні Антон Лупан, охоплений смутком, ладен був, хоч у нього й краялось серце, продати корабель, розлучитися з людьми, заплатити їм і вирушити через Атлантику пароплавом, як і радив дід Леон.
Та ось одного дня перед носом «Сперанци» пройшов англійський пароплав «Брістоль», який брав товар для Бразілії. Це був новенький вантажний гвинтовий корабель на п'ять тисяч тонн, недавно спущений на воду. Коли капітан цього корабля, пришвартувавшись, кинув оком на «Сперанцу», яка біля «Брістоля» здавалася горіховою шкаралупою, то тільки здивовано вигукнув. Командував пароплавом Джон Теннісон, той самий, якого Антон зустрів у Галліполі й залишив позаду в Дарданеллах на старому судні «Вікторія». Той самий Джон Теннісон, який у Піреї підтвердив, що «Сперанца» загинула в Егейському морі.
Цього разу капітани нікуди не квапились, вони ходили в гості один до одного, годинами просиджували в каютах, вивертаючи морські мішки споминів.
— Отже, ви не перемінили своєї думки! — сказав Джон Теннісон. — А я не пішов би в Магелланову протоку, навіть якби мені платили по сто фунтів стерлінгів за кожний рейс. А втім, моя компанія вважає теж так само. Ми ходимо в Бразілію, в Аргентіну, до Буенос-Айреса, але далі ні. Для Тихого океану ми надаємо перевагу давній дорозі через Індійський. Знали б ви, скільки пароплавів гине в тому краю бур і штормів!
Антона Лупана лякали не шторми, а штиль у марсельському порту.
— Нам би тільки знайти товар. Купці нас обминають, ніби ми зачумлені.
— Що ж тут дивного? Хто зараз хоче зв'язуватися з суденцем на сотню тонн, коли один вантажний може взяти десять ешелонів? Вдовольняйтеся Левантом, друже, а ще краще пересідайте на пароплав. Знаєте, скільки грошей можна заробити за місяць? Тридцять фунтів стерлінгів, я вже не кажу про інші прибутки.
Під кінець тижня трюми «Брістоля» були повні.
Опівночі екіпаж «Сперанци» розбудив глухий грім, скрегіт металу, а вслід за ним лайки, крики. Італійський пароплав «Аванті» з Неаполя, капітан якого, не слухаючи порад штурмана, заповзявся вночі пришвартуватися, врізався форштевнем у вантажний корабель, що стояв поряд із «Сперанцою», і проламав йому обшивку, ніби розтрощив горішка.
Коли Антон Лупан разом з екіпажем вибігли на пристань, «Брістоль» уже стояв кормою вгору, а покалічений ніс поволі занурювався під шум води, яка ринула в пробоїну.
— Він тоне! — закричав Мігу, побачивши, як нахиляються щогли. — Пане, чи не краще нам відійти подалі, щоб не захопило й нас, коли він перекинеться?
Антон заспокоїв його, ляснувши по плечу:
— Не бійся, він не потоне: пароплави мають перегородки, вода набереться тільки в носовий відсік.