На світанку «Брістоль» стояв на воді, задерши корму вгору; скрипіли лебідки, вивантажуючи товар…
Через кілька годин, коли портові власті склали протокол і гамір трохи вщух, Джон Теннісон прийшов на палубу «Сперанци» і спустився в каюту капітана. Його, здавалося, геть не турбувало нещастя, і все-таки Антон відчув себе зобов'язаним висловили співчуття:
— Сподіваюсь, директорат компанії не звинуватить вас. Це був би абсурд, адже ви стояли біля пристані й мали вогні.
— Ні, мій любий, не турбуйтеся! — засміявся гість. — Запевнюю, мені ще й премію видадуть! — І, побачивши подив в очах Антона Лупана, пояснив: — Я так закрутив мізки портовим властям, що протокол вийшов цінніший, ніж усі поеми лорда Байрона. Морський трибунал визнає за нами такі збитки, які в п'ять разів перекриють реальні, включивши сюди й запізнення, а не тільки ремонт… Та я прийшов не заради цього. Ви й досі в скруті?
— Так. І якщо я не вирушу через Атлантику в найближчі чотири-п'ять днів…
— З екіпажу й досі ніхто не втік?
— Жоден!
— Тоді можна вважати, що це не просто моряки, а сердечні люди.
Гість кілька разів глибоко затягнувся з люльки, на якусь часину задумався, а потім спитав глухуватим голосом:
— Отже, ви вирішили будь-що дістатися туди?
— Так. Особливо тепер, коли туди вирушив мій друг.
— Ну, гаразд, — сказав капітан пароплава. — Я, здається, можу допомогти вам. У мене є один пасажир з п'ятьма вагонами вантажу. Мета його подорожі — Вогняна Земля, але він не може знайти жодного пароплава, який допровадив би його туди. Це, мабуть, золотошукач, наскільки я зміг зрозуміти, бо від нього самого не можна витягнути й слова. Ну, ви погодитесь?
— Тільки б він погодився. Він довіриться шхуні в сто тонн?
— Я впевнений. То такий, що, здається, пішов би навіть на човні. Він весь ранок шукав агентів в Аргентіну чи в Бразілію, але цього тижня, як я знаю, туди не йтиме жоден пароплав. Йому легше було б у Шербурзі чи в Гаврі, бо Марсель менше зв'язаний з Атлантикою.
— Але з нами він ітиме багато повільніше, ніж пароплавом!
— Зате ви привезете його прямісінько туди, куди йому треба. Але вважайте, бо під його придуркуватістю, здається, ховається величезна хитрість. Ваш давній друг Джон Теннісон трохи розбирається в людях. Пильнуйте, аби він не дізнався, що це і ваша мета.
— Я навчився багато дечого в таких справах! — відповів, усміхаючись, капітан «Сперанци».
— Ну, тим краще. Отже, чекайте його тут… Ввечері підете зі мною? Я запрошений на вечерю на борт «Аванті».
— Невже ви подружилися з капітаном?
— А чому б і ні? Адже вдарились не ми, а наші кораблі.
— Дякую вам, але я вечерятиму з екіпажем, — відповів Антон, відмовляючись від макаронів на користь салатові.
За годину навпроти «Сперанци» зупинився чоловік — високий на зріст, виснажений, мов гончак, що повернувся з полювання, і такий худий, що обличчя просвічувалося, мов на анатомічному малюнку. Нордичне підборіддя прикривала норвезька борідка, радше руда, аніж русява. На прибульцеві величезний сірий капелюх, квітчастий жилет, сірий піджак з чорними шнурками на лацкані і картаті штани, рівні, мов ринва, пружно зав'язані над чорними черевиками.
— Гей, тут є хтось? — крикнув він і постукав по трапу ціпком із срібним набалдашником.
Екіпаж дрімав на палубі, ніби й не бачив його. Чоловік знову постукав по трапу і крикнув уже голосніше:
— Гей! Повмирали там усі?
— Що ви хочете? — спитав стерновий, спокійно підводячись.
— Чий це прапор? Перський, сіамський?..
— Румунський, пане!
— Румунський?.. Ага, я щось пригадую: ви билися з турками. А де капітан? — спитав він потім.
— Внизу, в каюті.
— Скажіть йому, що я хочу його бачити.
Герасім покрутився ще трохи на палубі, а потім сказав, повернувшись із каюти:
— Капітан запрошує вас до себе.
— Він не хоче вийти?
— Вважає, що краще буде, коли ви до нього зайдете.
Незнайомець засміявся, зненацька охоплений добрим гумором:
— Мені подобається ваш капітан: це означає, що в нього є кров у жилах. Саме такий чоловік мені й потрібен!
Він піднявся на палубу, спустився в каюту, низько нагнувшись, щоб не вдаритись.
— Ви Антон Лупан?
— А з ким я маю честь? — спитав Антон, дивлячись на гостя з удаваною розгубленістю.
— Мартін Стрікленд.
— Не можу пригадати…
— Бо не маєте звідки. Я так звуся лише місяць.
При цих словах чоловік сів біля столу, зняв капелюх, дістав з кишені плескату пляшечку, відгвинтив жовтий металевий корок, який перетворився в чарочку, налив туди і повільно, крапля по краплі, випив.