О шостій годині Мартін Стрікленд прибув у порт в екіпажі, повному пляшок.
— А багаж ваш де? — спитав Герасім, виходячи йому назустріч.
— Оце й усе! — показав на екіпаж пасажир «Сперанци». — Більше мені нічого не треба. Скажіть носіям, хай перенесуть його в каюту капітана. А він сам де зараз?
— Тут. Звелів мені чекати ваших розпоряджень.
— Добре, добре! У мене є ще тридцять ящиків зі склом. Поставте їх у трюм поверх вантажу, щоб можна було будь-коли взяти пляшку. Ясно, стерновий?
Кинувши це, Мартін Стрікленд зайшов у каюту, ліг на койку не роздягаючись і відтоді не виходив на палубу.
А капітан «Сперанци» й Аднана обмінювались останніми словами перед розлукою, стоячи під лагідним промінням сонця, що опускалося між щоглами.
— Чи не краще було б залишитись?
За шість місяців у Марселі вона звикла бачити «Сперанцу» в порту, а весь екіпаж у пекарні. Антон Лупан навчився навіть пекти хліб.
Капітан відповів їй так само, як і Джону Теннісону:
— Так, залишитись було б краще. Але я, якби навіть хотів, зобов'язаний іти, щоб не залишити друга самого. Певен, що я йому потрібен.
— Але ж ти вирушаєш з людиною, якої не знаєш! Антон засміявся.
— Мої інтереси не співпадають з інтересами Мартіна Стрікленда. Він шукає золото, а я щось інше. Така нагода трапляється не часто, особливо тоді, коли заклинило якір. Ти ж знаєш, як важко було знайти в Марселі товар до мису Горн. Мартін Стрікленд для нас — порятунок.
— Порятунок! Порятунок! — пробурмотіла Аднана, не осмілюючись глянути на нього. — А залишитись тут означало б смерть?
Він дивився на її чорні вії, які несміливо прикривали очі, дивився на її порожевіле обличчя — і на серці йому ставало тепліше. У своїх чарах маленька сирена була така сором'язлива, така невинна!
— Ні, Аднано! — відповів він. — Це, може, означало б… може…
Вона звела очі, і на коротку мить їхні погляди зустрілися, зрозумівши решту слів, бо вона зблідла і почала швидко дихати, наче задихалася.
— Але бачиш, — вів далі Антон зміненим голосом, — сильніше, ніж смерть.
— Я тебе розумію! — відповіла Аднана.
— Але ж ми повернемось! — докинув він.
— Я вас чекатиму!.. — хитнула вона головою, не дивлячись на нього. — Екіпаж «Сперанци» мені вірить?
— Звичайно! Принаймні капітан не сумнівається в; тобі!
— Уже пора, пане! — вигукнув Герасім.
Екіпаж розв'язав вітрила. Ієремія й Хараламб стояли біля кабестана. Аднана пройшла по палубі, обняла кожного й пішла до трапа. Негріле сумовито продибав за нею, ніби відчуваючи розлуку. Дівчина нахилилась і схопила його за шию.
— І ти йдеш на край землі? Не забувай Аднани, мій звитяжний, любий мій Негріле!
Ланцюг заскреготів. Вітрило на носі почало підніматися вгору. Аднана обернулась до капітана «Сперанци». Якусь часину вони стояли отак обличчя в обличчя за крок одне від одного, слухаючи спів ланцюга.
— Якір підірвано! — гукнув Хараламб, налягаючи на ручку кабестана.
Вітрила на щоглах напнулися. Аднана відчула, що якір ніби впився в її серце.
— Щасливо залишатися, Аднано! Пильнуй, щоб хліб був смачний!
— Я старатимусь! — кивнула вона головою. — Щасливої дороги!
І перш ніж Антон устиг щось збагнути, вона схопила його руки, поцілувала одну по одній і бігцем метнулась до трапа, а за мить кормові швартови впали у воду з виляском чабанського нагая.
Капітан вхопився за штифти стерна, дивлячись на руки, які поцілувала бідолашна сирена. Ніс шхуни крутився, вибираючи дорогу між кораблями. Капітан не міг озирнутися на пристань. Аж за фортами, які стерегли вхід до порту, він глянув на берег, але там уже не видно було ні пристані, ні Аднани. А попереду розкинулося море, залите передзахідним сонцем аж до обрію, манливого й непостійного, якого ніхто ніколи не зміг досягнути. Антон глибоко вдихнув повітря, аж кості в нього затріщали.
— Підняти всі вітрила, Герасіме!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ПІВДЕННИЙ ХРЕСТ
РОЗДІЛ XVIII
НЕВИДИМИЙ МАРТІН СТРІКЛЕНД
Дув північний вітер. «Сперанца» йшла на зюйд-вест з вітрилами на лівому борту, роблячи чотири-п'ять миль на годину. Життя на кораблі набуло давнього ритму, тільки екіпаж був мовчазніший, і всі ніби весь час дослухалися, намагаючись почути срібний голосок.
Вранці люди були здивовані, що не бачать на палубі простирадла, натягнутого між вантами і щоглою. Негріле не вистрибував, а пригнічено ходив від одного до другого, запитливо дивлячись на всіх. Потім ішов на корму, ставав передніми лапами на парапет і дивився на спінену смугу позад корабля, яка губилася аж за овидом.