Одразу після обіду пасат ущух.
«Сперанца» перебувала в точці з координатами 10°15′ північної широти, 20°40′ західної довготи, тобто їй залишалося пройти ще миль із шістсот до екватора. Звідси починалась тривожна зона безкінечних штилів, непостійних вітрів, злив, бур та ураганів, які виникають зненацька.
Капітан вдивлявся в горизонт, питаючи самого себе, котрий із цих феноменів звалиться на них, бо барометр, хоч і не дуже впевнено, падав з учорашнього дня, хитаючись між бурею та ураганом.
На розпеченій сонцем палубі в нерухомому повітрі починалася задуха. Екіпаж знову став похмурий, хоч кожен добре знав, що цей штиль один із найнезначніших.
Кок заніс три пляшки віскі в каюту Мартіна Стрікленда.
Капітан глянув на стрілку барометра, яка погрозливо стрибнула вниз, глянув на небо, що зненацька потемніло на норд-весті, і відчув полегшення: ураган!
Найрозумніше було б спустити вітрила, залишивши тільки мале штормове, і прийняти ураган з корми, бо найкращий захист від бурі — тікати разом з нею. Але це означало б відхилитися від дороги на десятки або й сотні миль, тобто втратити цілі дні. А «Сперанца» не могла собі такого дозволити, бо саме в цей час її сестра «Есперанса», знайшовши притулок у котрійсь із бухт північніше Магелланової протоки, закінчувала, мабуть, останні приготування перед дальшою дорогою.
Антон Лупан глянув по черзі на своїх людей. Окрім Герасіма й Ісмаїла, ніхто з них не знав, що таке ураган. Як вони, невипробувані, перенесуть його? А стрілка барометра вперто опускалася вниз, щохвилини поминаючи одну лінію на циферблаті.
Нарешті капітан підвів голову. Він вирішив почати боротьбу і йти вперед, приймаючи ураган на правий борт.
Люди збилися біля парапету і вдивлялися в горизонт, над яким телесувалися хмари, перемішуючись, мов недисципліновані вояки, котрі не знаходять собі місця перед наступом.
— Що будемо робити, хлопці? — спитав Антон. — Втечемо чи станемо на прю?
— Станемо на прю, пане, — відповів Герасім.
— Напремо, — швидко сказав і Ісмаїл.
Решта спершу знизали плечима, зайвий раз засвідчивши, що не знають, що таке ураган, потім сказали вслід за стерновим:
— Станемо на прю!
— Тоді всі по місцях! — звелів капітан. — Задраїти ілюмінатори, люки, перевірити, щоб усе на борту було прив'язане!
Екіпаж заметушився по палубі. І хоч у душах людей був неспокій та острах, в рухах цього не вчувалося: все робилося поспішно, але впевнено й надійно.
Поки на палубі «Сперанци» все кипіло, океан спокійно дрімав…
На горизонті ще перемішувалися хмари, поволі розчиняючись одна в одній, їхній сірий колір все глибшав, аж поки став чорний, і з'явився суцільний, готовий до атаки фронт.
На палубі шхуни люди метушилися мовчки і стурбовано, тільки Негріле, спершись передніми лапами на парапет, вдивлявся жвавими очима в затемнений горизонт.
— Його слід було б відвести в_ трюм, Мігу, — сказав капітан.
— Він не захоче, пане.
— Так, це правда, а якщо налетить вал?
— Він зуміє вберегтися, я за це не боюся.
— Ходити в буда! — набундючився Ісмаїл. — Для чого я її робити, фарбувати, малювати, а тепер вона стояти марно?
Смуток Ісмаїла можна зрозуміти, адже досі Негріле жодного разу не переступив поріг буди, з такою любов'ю зробленої ще в Суліні.
Антон оглянув буду й вирішив, що інстинкт Негріле змусить його скористатися нею при потребі і водночас порадувати сердечного кока.
Нарешті все на борту готове, і люди почали чекати.
Мов чесний супротивник, що дав їм відстрочку, ураган не забарився й рушив з горизонту, де стояли готові до приступу хмари.
Спершу загуркотів грім, глухий, глибокий, струснувши хвилями, аж затремтів кіль шхуни, звідси вібрація, передалася щоглам, задзвеніли ванти, мов струни віолончелі, які торкнув музикант, готуючись узяти дивний акорд. Потім вертикальна блискавка розколола фронт навкіл аж до води, викинувши сліпуче світло, мов запрацював велетенський зварювальний апарат. Одразу запала тиша, і в цій тиші інші блискавки заткали горизонт, створюючи небачене видовище. Їхні короткі спалахи видавалися зблисками шабель, якими командири закликають своїх вояків до атаки.
І тоді, ніби у відповідь на цей сигнал, пішли хмари, роззявивши гігантського рота, одна щелепа рухалась по небу, друга — по океану. Вони йшли, мов чорна лава, захоплюючи воду й високе небо, занурюючись у хвилі, ніби хотіли знищити все живе в океані аж до глибин, інші підмітали небо, шукаючи зорі вгорі, щоб жодна з них не зійшла ніколи.