— Капітане, ідіть сюди! — гукнув з юта присадкуватий чоловік.
Матрос перекинув мотузяний трап через борт, і за хвилину Антон опинився на борту чорного від кіптяви «Вотана». Задимлене тут було все — щогли, зав'язані вітрила, стерно, люди. На вгодованому обличчі капітана піт стікав звивистими смужками, прокладаючи світлі доріжки на підборідді, а звідти на шию, під почорнілу куртку.
— Мене звати Петер Шмідт, — сказав капітан, подаючи Антонові руку. — Ви звідки йдете?
— З Гібралтара в Пернамбуко.
— І як же ви вирушили в довгу дорогу без води?
— У нас було тисяча шістсот літрів, але ми потрапили в ураган, і випадково були вибиті чопи в бочках.
— Дивний випадок!..
— Пане, — засміявся Антон Лупан, — видно, ви зазнали багато лиха, якщо такий підозріливий!
Капітан пароплава глянув на нього, потім сказав не дуже привітно:
— Гаразд, я дам вам двісті літрів, хоча…
Цієї миті двері каюти під ютом прочинились і на палубу вийшов якийсь заспаний велетень, витираючи долонею піт на шиї.
— Що таке, Петере? — спитав він. — Чому ми зупинилися?
— Та ось румунська шхуна, — догідливо відповів капітан. — Просять води.
Чоловік піднявся на ют і зупинився перед Антоном, не подавши руки й непривітно дивлячись на нього.
— Куди ви йдете? — спитав він, просвердлюючи його очима.
— Я вже сказав про це капітанові.
— Він тільки капітан, а хазяїн я!
Антон Лупан опанував себе:
— Оскільки доля екіпажу в небезпеці, я вимушений підкоритися вам, пане. Ми йдемо з Гібралтара в Пернамбуко, а звідти до Магелланової протоки.
Велетень докірливо глянув на свого капітана, ніби хотів сказати: «Бачив, Петере?», а вголос спитав, презирливо усміхаючись:
— По золото?
— Ні, пане, ми моряки.
— А що ж вам шукати на Вогняній Землі?
— Ми хочемо дослідити невідому землю між протокою Бігл і океаном…
— Бачиш, Петере! — кинув велетень капітанові. Потім обернувся до Антона: — І що ви хочете від нас? Води?.. Не дам!
— Я не можу вас присилувати, пане, але вимушений сказати, що в небезпеці життя семи людей.
Капітан пароплава стояв поряд, опустивши очі. Велетень ощирився, взявся в боки і, дивлячись на Антона примруженими очима, відповів тихо, крізь зуби:
— Тим краще! Здохніть усі тут! Буде менше на Вогняній Землі!
— Пане, прошу повірити мені! Ви йдете туди по золото, а ми шукаємо інше. Ми тільки хочемо дослідити невідому землю…
— Досить! Не дам!
Капітан «Сперанци» раптом із жахом уявив небезпеку, яка нависла над екіпажем, і, переступивши через власне серце, хотів благати милості, але раніше, ніж спромігся вимовити слово, прочитав відповідь у безжальних очах чоловіка, що стояв перед ним. Антон ошелешено спускався по мотузяному трапу, відчуваючи, як усе хитається довкола нього. Це неймовірно: сімом людям загрожувала смерть від спраги посеред океану, а людина, яка могла б урятувати їх, відмовилась це зробити.
Пароплав дав гудок, під палубою зашуміли важкі машини. Велетень стояв, зіпершись на парапет, і на його закам'янілому обличчі читалося непохитне рішення.
Наступної миті, гнаний останньою надією, єдиною рятівною думкою, капітан «Сперанци» метнувся до Мартіна Стрікленда. Якщо чоловік з «Вотана» — золотошукач, може, пасажир шхуни знає його, може, вони хоч чули один про одного, а коли й ні, то, може, поговорять інакше, своєю мовою, якою подібні люди можуть розумітися в певні хвилини життя, хоч би як вони конкурували.
— Пане, ходіть на палубу!
— Ми прибули? — Мартін Стрікленд розплющив очі.
— Ні! Ми посеред океану, і в нас нема питної води. Ідіть нагору: там пароплав, вони можуть нам допомогти, але не хочуть. Може, ви порозумієтесь із ними.
— Мені не потрібна вода. Я п'ю віскі.
Антон уже не міг стриматись. Він кинувся на нього, кров бухнула йому в обличчя, і він схопив його за барки:
— Чи ти не розумієш, негіднику, що коли ми помремо, то й тобі кінець тут, посеред океану? — І він кинув Мартіна Стрікленда у двері, мов тюк.
— Ну, ти мені заплатиш за це! — гаркнув Мартін Стрікленд на палубі.
Велетень на «Вотані» витріщив очі і скрикнув, блискавичним рухом вихоплюючи з кишені револьвер:
— Кларк Норман! Я знайшов тебе!
Мартін Стрікленд підвів очі, впізнав його і зблід.
— Шлімбах! — скрикнув він, кинувши руку до кишені.
Але не встиг вихопити револьвер, як Шлімбах випустив три кулі підряд. Капітан пароплава метнувся до нього й схопив за плечі, силкуючись відірвати від парапету. Мартін Стрікленд із спотвореним гримасою обличчям сховався за щоглу, дістав револьвер, прицілився і тої ж миті, коли Антон Лупан метнувся вибити в нього зброю, натиснув на спуск. Куля впилася в парапет пароплава.