Шлімбах заревів, смикнувся з рук капітана й перехилився через балюстраду в витягнутим револьвером. У повітрі над обома палубами засвистіли кулі. Почувся дзенькіт розбитого скла, велетень зарепетував:
— Дослідники! Невідома земля!.. Бачив, Петере, кого ти хотів урятувати?
Антон таки схопив Мартіна Стрікленда за руку і, крутнувши її, повалив його долі.
— Досить! — крикнув він до Шлімбаха. — Якщо маєте що ділити, то з'ясовуйте це між собою, а не наражайте на небезпеку інших!
На «Вотані» кілька моряків разом з капітаном вгамували розперезаного велетня.
— Я чекаю тебе в Пунта-Аренас! — репетував той, метаючись у їхніх руках. — Чуєш, Нормане? Готуй шкуру, я її продірявлю, якщо тебе не з'їдять тут риби.
— Чекай, Шлімбах! Я давно хочу зустрітися з тобою! — крикнув у відповідь Мартін Стрікленд.
Пароплав дав довгий гудок, щоб перекрити голоси. Гуркіт машин подужчав, лопаті жвавіше замолотили воду. Шлімбах уже нічого не міг почути, але Мартін Стрікленд з спотвореним обличчям, з скляними очима кричав і далі, поки його тягли до каюти:
— Я відплачу тобі за все! Чекай, я в боргу не залишусь!..
«Вотан» важко віддалявся на зюйд-вест, залишаючи над водою важку смугу диму.
У сутінках пароплав зник за горизонтом, згодом розвіявся й дим. «Сперанца» залишилась самотня серед пустельного океану.
На четвертий день спрага почала доймати людей нестерпно. Вони терпіли її без нарікань, майже в усіх почало розпухати горло, аж важко було їсти. Кожен ковток завдавав стільки мук, що легше було «не їсти, а терпіти, крім спраги, ще й голод.
Зморені екваторіальним сонцем, яке опівдні висіло над головою, виснажені, бо слабкість висотала їхні сили, люди тинялись, мов тіні, спускалися в каюти, шукаючи місця, Де б сховатися від спеки, але під палубою було ще задушливіше.
І після якоїсь години мук вони знову повертались на палубу й марно виливали один одному на голови відра забортної води. У перші хвилини їм ставало легше, а потім муки починалися знову, ще нестерпніші.
І щоб їм було ще гнітючіше, а майбутнє стало безпросвітнішим, довкола корабля почали роїтися акули, ніби відчуваючи наближення бенкету.
Минали дні, пропечені спекою, зрідка схоплювались короткі спалахи вітру, але на горизонті не видно було порятунку. Часом вони бачили якусь імлу, але марно сподівались, що то дощові хмари або пароплав. Ісмаїл пильно оберігав воду, хоч ніхто жодного разу не намагався випросити більше, ніж належало понад встановлену норму. На жаль, навіть її вже майже не можна було пити. Вода від спеки застоялась, стала затхлою, рудою, набула кольору й запаху гнилого болота.
Негріле теж мучився разом з людьми. Простягнувшись на палубі під оманливою тінню тенту, він важко дихав, іноді зводив очі її лагідно дивився на людей, ніби хотів сказати, щоб вони не переймались його стражданням. Час від часу хтось зласкавлювався над бідолахою й виливав на нього відро води. Собака задоволено скавчав, а очі ставали промовистіші, ніж людські слова.
Одного разу Негріле став біля парапету, болісно заскавчав і затремтів, мов від холоду.
Мігу підійшов і став біля нього на коліно.
— Що, Негріле, що, мій любий? Тобі важко? Потерпи, ось виплутаємося ми з цієї халепи, і я тобі принесу повне відро води!
— Дай йому спокій, хлопче, та й сам себе не муч! — докірливо кинув хтось хрипким голосом.
Мігу підвівся, ладен розплакатися. Потім, щось надумавшись, пішов до Ісмаїла.
— Дядьку Ісмаїле, дайте, будь ласка, мою завтрашню порцію води, бо помре собака, а я клянусь, що для себе не попрошу!
Негріле глянув йому вслід, глянув на океан, ступив крок назад, затремтів, гребонув палубу кігтями і враз, перш ніж хтось устиг його зупинити, метнувся через парапет.
Люди кинулись до борту, забувши про спрагу й про втому.
Собака жадібно пірнув у хвилі, але за мить підняв голову вгору, злякано й спантеличено випльовуючи солону океанську воду. Але це купання все одно видалось йому приємним, бо він почав швидко й весело плавати, віддаляючись від корабля.
— Негріле!.. Назад!.. — закричав Мігу.
Раптом, уже метрів за п'ятдесят від корабля, Негріле різко повернув і метнувся назад зі швидкістю касатки.