Антон вирішив, що його друг іде до Байї, або до Ріо-де-Жанейро, або навіть до Монтевідео, не маючи потреби заходити в усі порти вздовж східного узбережжя Америки.
«Сперанці» теж нічого було затримуватись тут, і капітан вирішив перед відходом зробити тільки одне.
Тож невдовзі він стояв на пошті перед віконечком, де приймають каблограми, і писав тремтячою рукою: «Візьми гроші в банку. Сідай на перший пароплав. Чекаємо в Монтевідео».
Потім трохи повагався і замість свого імені поставив: «Екіпаж «Сперанци».
Антон Лупан повертався в порт і думав по дорозі про шлях каблограми через паралелі й меридіани, через Гібралтар, через Балеарські острови, аж до майдану канатників, де зараз падали каштани. А друга думка водночас летіла на південь, до берегів Аргентіни, куди його вів, теж наполегливо, наказ з великої книги дружби…
Антон ще здалеку побачив «Сперанцу», яка стояла біля пристані, похитуючись на швартових. Але враз зупинився. На палубі відбувалося щось незвичайне. Що ж то може бути?
Капітан побіг, перескакуючи через кілька сходинок, пробіг перед яхт-клубом, перетнув навкіс пристань і знову зупинився здивований: якийсь матрос натирав компас, а весь екіпаж крутився біля нього…
Антон придивився і враз відчув, як у нього під ногами попливла земля, — в такому стані він опинявся тоді, коли океан і небо міняються місцями. Якась дивна сила вирвала його з цієї хитавиці й кинула на край пристані, до трапа.
— Аднана?!
Він не кликав, він запитував.
Вони стояли за п'ять кроків одне від одного, він — на краю пристані, вона на палубі, біля стерна, і ніхто з них не зважувався ступити на трап.
— Коли ти прийшла? — спитав капітан.
Вона приклала руку до грудей отим ніжним жестом, яким зачарувала його вперше:
— Я?.. Уже чотири дні тут…
— А як же ти перейшла океан?
Аднана скинула брови, здивована таким запитанням:
— Он на тому кораблі.
— А батько? Вона опустила очі:
— Він помер через тиждень, як ви пішли…
Дівчина замовкла під гнітючим тягарем, і Антон, не знайшовши інших слів, спитав:
— А пекарня?
— Її забрала пані Флоріон: вона пообіцяла мені тримати фірму «Сперанца».
— А гроші на дорогу?
— Я прийшла сюди не пасажиром першого класу: найнялася допомагати на кухні. А звільнилася годину тому, коли побачила… — І враз схаменулася — Може, я поспішила? Спершу треба було спитати… Ви приймете мене до свого екіпажу?
Антон Лупан відповів швидко, від щирого серця, забувши на мить, що він капітан корабля, а екіпаж слухає кожне його слово:
— З розкритими обіймами, Аднано!
— Нарешті ви повірили в мене? — спитала вона, ледь іронічно всміхаючись. — Ти вважаєш, я буду гідним матросом?..
— Якщо ми вже тебе покликали…
— Як це ви мене покликали?
— Послали сьогодні каблограму… Тобі ніхто про це не сказав?
Плечі в неї затремтіли, вона нахилилась і відчула, що може впасти через трап, який стояв між ними, мов бар'єр.
— Отже, ти мене приймаєш? — перепитала вона, кусаючи губи.
— Так, Аднано!
— З розкритими обіймами?
Він кивнув головою, боячись, що може сказати ще щось.
— Ну то розкривай їх! — гукнула Аднана, кидаючись на трап.
Ісмаїл на носі мовив, піднявши палець:
— Якщо Магомет не йте до гори, то ця гора йти до Магомет!
— Та досить, тобі, турку, з твоїми примовками! — накинувся невідь-чого на нього стерновий. — А ви всі чого тут стали? Ану не гайте часу: беріть речі і переносьте в трюм!
Аднана опинилась в обіймах капітана, ніжна, юна, лагідна, і тихенько плакала, але слізьми солодкими, теплими. Слізьми щастя!
У Бразілії буяла весна!
РОЗДІЛ XXIII
КОНКУРЕНЦІЯ З ПРЕЗИДЕНТОМ УРУГВАЮ
Весна в Бразілії була прекрасна того дня, коли прийшла Аднана. Другого дня вони помітили, що повітря тут вологе й гаряче; воно сприяє тропічній рослинності, викликаючи до життя її чарівні сили й покриваючи землю важкою запоною зелені, якій радіють комахи та інша різна живність.
Але вже з першого вечора екіпаж «Сперанци» почав відчувати, що їм треба перемінити клімат.
Екіпаж два дні працював без передиху — завантажував воду, продукти, особливо фрукти й овочі, яких тут було досить, і третього ранку шхуна вже йшла курсом на Ріо-де-Жанейро… Вітер весь час віяв з півночі і разом з теплою течією допомагав «Сперанці» долати щодня сто сорок — сто вісімдесят, а іноді навіть двісті миль.