— Ви не обманюєте, сеньйоре? Ви візьмете мене до батька?
— Так, Педро, там буде в тебе кінь, тільки твій, і карета, і кімната з м'яким ліжком, і ти їстимеш щодня, скільки захочеш…
— Гм-м, сеньйоре!.. Скажіть, що я повинен зробити?
Мартін Стрікленд підійшов до дверей, прислухався/ перевірив, чи щільно зачинені віконниці, потім сів навпроти метиса й перехилився до нього через стіл.
— Педро, ти про «Вотана» чув?
— Знаю! Пароплав з двома щоглами, це вже місяць минув, його захопив уйляв і кинув на скелі у Чорній бухті…
— Який уйляв?
— Зла буря, вона налітає з гір. Ви її не зустріли?
— Ні. Скажи-но, а що ти знаєш про екіпаж «Вотана»?
— Врятувалися всі, вони були тут до позавчора, потім сіли на інший пароплав. Тільки капітан зник.
Мартін Стрікленд нахилився ще ближче.
— Педро, на тому кораблі був один чоловік, високий і дужий, велетень, його звати Курт Шлімбах. Ти чув про нього?
— Так, він тут.
— Звідки ти знаєш?
— Я його бачив. Навіть був разом з ним у Чорній бухті й перевантажував на баркас речі з пароплава. Зараз він шукає людей, щоб іти на острови. Знаєте, сеньйоре, моряки кажуть… Кажуть, що цей чоловік убив капітана, коли уйляв викинув їх на берег. Він був розлючений, ревів сильніше, ніж вітер, а коли пароплав розламався, моряки кажуть, він підняв револьвер і вистрілив капітанові в потилицю.
— А вони в поліцію не сказали?
— Ні, сеньйоре, не мали доказів, бо тіла капітана не знайшли. Хвилі занесли його кудись між скелі.
— Педро, цей чоловік — ворог Філіпо! Коли він повернеться в Канаду, то вб'є його, і ти не матимеш ні коня, ні брички, ні своєї кімнати, бо все забере Курт Шлімбах.
— Гм-м! Він не повернеться туди ніколи, сеньйоре!
Мартін Стрікленд глянув йому в вічі.
Блек Педро проревів:
— Гм-м! Я його вб'ю! Я знаю, де він. Він спить на горищі в Ніколаса Медини, у метиса, який розводить собак… Я поставлю драбину і прокрадусь на горище.
— А ти не боїшся собак?
— Ні. Вони мене знають. Я й Ніколас приятелі.
Метис вихопив з-за пояса маленький іспанський кинджал, що блиснув на світлі, а все тіло Мартіна Стрікленда пронизав дрож.
— Дивись, без галасу, Педро!
— Гаразд, сеньйоре!
— Завтра вранці приходь у порт. Знайдеш мене на шхуні «Сперанца».
— Я сьогодні ввечері бачив, як вона прийшла. Ви шукаєте золото?
— Про це поговоримо завтра. А зараз я мушу йти.
У дверях Мартін Стрікленд зупинився, ступив крок назад і вихопив фотокартку з рук метиса.
— Я віддам її тобі пізніше, коли заслужиш. А тепер пильнуй! Якщо Шлімбах врятується, ти ніколи не побачиш свого батька!
Цього вечора Мартін Стрікленд сидів допізна в каюті і писав листа, зміст якого подається нижче у вільному викладі, бо писанину його неможливо прочитати:
«Тату Джіме, я сьогодні прибув до Пунта-Аренас на Вогняній Землі. Здається, вже чотири роки ми не бачились і майже два, відколи я тобі нічого не писав, але в мене таке відчуття, що ти ще не врізав дуба за цей час. Завтра на Вальпараїсо відпливає шхуна, і я користуюсь цією нагодою послати тобі звістку про себе й засвідчити перед тобою й перед старою мою синівську шанобу, яку я до вас зберігаю.
Ці рядки дійдуть до вас, мабуть, лише в березні, якщо шхуна не потоне дорогою, а капітан виявиться настільки чесним, що передасть лист на пошту, хоча я сам не вірю в чесність людей, поки їм не приставиш револьвер до грудей.
Я тобі не писав би, тату Джіме, аби ще раз не переконався, як багато допомагають мені твої батьківські поради. Ми часто гиркались, іноді доходило навіть до того, що готові були розтовкти один одному голови, але це не перешкоджає мені думати з любов'ю про тебе між чужинцями і визнавати в душі, що ти гарний батько. Ось, приміром, уже п'ять років, відколи сталася ота притичина з Філіпо, земля йому пухом, бо був він людиною багатою. Я не здогадався б тоді понишпорити в його паперах, особливо тому, що його заповіт — ох, який же ти мудрий, таточку Джіме! — не цікавив мене ніскілечки. Але ти вимусив мене перевірити всі шухляди, оглянути кожен клаптик паперу! Звідки б я дізнався, що бідолашний Філіпо був одружений з тубілкою з Вогняної Землі і мав сина, якого залишив у Пунта-Аренас, де той живе з подачок милостивого трактирника? Прочитавши листа цього доброзичливця з вимогою грошей, який, мабуть, доводив до сказу Філіпо, я хотів був порвати його. Яке мені діло до Саймонза Берта, власника бару «Христофор Колумб» у Пунта-Аренас? Але ти тоді порадив: «Не рви нічого, може, воно тобі колись пригодиться!..» Тату Джіме, мене іноді подив бере: звідки стільки мудрості в голові такого пияка й мерзотника, як ти?.. Та, втім, я не про це хотів тобі написати…