Люди вибралися з трюму навколішки і так потяглися до носа, чіпляючись то за парапет, то за бухти канатів, намагаючись підтримувати один одного у сліпучій темряві.
Це була не буря, а бунт природи, бо, всупереч усім законам, вітер охоплював тебе і ззаду, і спереду одночасно, віяв по палубі в усі боки, проникав за парапет, за люки, поміж бочки з водою, не даючи змоги знайти захисток.
На березі літали, сплівшись у клубок, палаючі гілки й головешки, вихоплені з вогнищ алкалуфів, і, промчавши над водою, тонули в морі. Берегів не видно було, але чутно, як вили собаки.
— Кинути другий якір! Травити весь ланцюг! — крикнув Антон.
Хоч навколо не видно було й на півкроку, усі відчули, як корабель ковзнувся на схід, почули, як зуби якоря дряпають грунт. До протилежного, підвітряного берега було майже дві милі, але до середини бухти дно, звичайно, глибшало, і незабаром, оскільки ланцюги були не досить довгі, якорі мали висмикнутись і віддати корабель на поталу вітрові.
Уйляв — вітер, який виникає на Вогняній Землі будь-якої пори року, не попереджуючи про себе нічим. Він майже вертикально падає з вершин гір на море такими потужними поривами, що може покласти корабель на бік. Небезпека більшає поблизу берега, куди він часто скидає гранітні брили й вирвані з корінням дерева, які змітають усе на шляху.
«Сперанца» швидко просувалася на схід, якорі орали морське дно, щогли вигиналися, готові тріснути, а ванти дзвеніли, пересилюючи своїми звуками вітер. Трохи згодом — це тривало, мабуть, не більше кількох секунд — всі відчули, що хитавиця наростає, ланцюги перестали скрипіти, і тоді стало ясно, що якорі вирвалися з дна.
Відтепер вони опинилися в руках долі, ніхто не міг нічим зарадити, залишалося тільки чекати кінця. Спробувати поставити вітрило — означало, що воно вмить буде пошматоване вітром. А якби навіть і вдалося його поставити, то про яке маневрування можна думати, коли від однієї щогли не видно до другої, а довкола острови!
— Кинути штормовий якір! — крикнув Антон, вирішивши поставити проти уйлява всі можливі засоби.
Штормовий якір — це довгий мішок, відкритий з обох боків, мов водостічна труба, зшитий із найгрубішої парусини і такий великий, що в нього могло б поміститися все майно корабля. На одному з кінців є металеве кільце, яке тримає його відкритим, за це кільце гусячою лапкою чіпляється канат або сталевий трос завдовжки метрів десять. Коли корабель не може ні маневрувати, ні кинути якір, а хвилі ледь не перекидають його, єдиним порятунком залишається цей мішок. За бортом він наповнюється водою, важчає і трос, який протилежним кінцем прив'язаний до носа, повертає форштевень до вітру і спиняє корабель.
Через годину уйляв трохи втихомирився, але ще дихав грозовими поривами. За кілька сотень метрів за кормою чутно було, як розбиваються об скелі хвилі, а це доказ, що берег близько, тепер уже ніхто нічого не міг зробити… Надходив кінець, це відчували всі…
Люди не бачили один одного, але між двома поривами вітру чули зморене дихання і вгадували погляди, сповнені відчаю й безнадії. Колись вони думали, що найбільша небезпека чаїлася в океані, в його безмежному обширі, а зараз розуміли, що берег — невимірно небезпечніший.
Тільки Ісмаїл посміливішав у ці важкі хвилини, у ньому прокинувся його давній егоїзм. І кок думав, теж по-гяурськи, майже радісно потираючи руки: «Ага! Хотіти висаджуватися я? Тепер висаджуватися всі!»
Але тут відчув, що палуба побігла кудись під ногами, і він ударився носом об парапет.
— Аллах, аллах!..
Він хотів був кинутись у воду, не думаючи про те, що людина, опинившись між скелями в розбурханому морі, не може мати іншої долі, аніж корабель, який вона покинула в такий підлий спосіб.
Ісмаїл підлий? Чом би не так! Тільки невимірний сум привів його до цього, тобто до думок і дій, несумісних з його вдачею.
Але вони не наскочили на скелю — це великий якір вгризся в пісок і втримав судно. Невдовзі і другий якір зачепився за дно, і десь за сотню метрів корабель зупинився під берегом, де шаленіли хвилі. Тепер обидва якорі тримали надійно, бо чувся тільки скрегіт напнутих ланцюгів.
Ісмаїл спантеличено закліпав очима, не знаючи, радіти йому чи розчаровуватись.
— Ну, розорали ми дно, брате! — сказав Хараламб, витираючи піт на обличчі.
Ієремія розпростався, мов зморена людина в полі.
— Проборонували ми його, хлопче! Як гарні господарі!
Хараламб усміхнувся.
— Як вони звуться, оті, що живуть на дні моря, Ісмаїле? Сирени? Схоже на те, що ми їм поорали!
Але кок замість того, щоб підтримати жарт, надувся, виказуючи свою боягузливість.