— Блек Педро! — крикнув Антон Лупан.
— Гум-м!
— Якщо сюди прийде шхуна, «Есперанса», скажи капітанові, хай чекає тут! Зрозумів? Шхуна «Есперанса». Капітан П'єр Ваян!
— Гум-м! — відповів метис, і Антон зрозумів, що той погодився.
Але Мартін Стрікленд, запінившись від люті, кинувся до берега.
— Він не скаже нічого! Ідіть і втопіться!
Він дістав з кишені якийсь папірець, тицьнув під ніс метисові й швидко почав щось говорити, показуючи на Антона Лупана.
Обличчя Блека Педро перекосилося, очі блиснули так, що кожен, побачивши їх, неодмінно злякався б, а його мукання перетворилося в розлючений рев:
— Гур-ру-у-ум! Ні! Гур-рум!
Антон не міг збагнути, як Мартін Стрікленд уплинув на нього, але ясно: від цієї миті метис — його ворог.
Тільки-но він подумав про те, як подати знак П'єрові, коли якийсь алкалуф, згорбленіший, аніж інші, закричав, б'ючи себе в груди:
— Я скажу! Я скажу!.. «Есперанса»!.. Капітан!..
Мартін Стрікленд не знав, що «Сперанца» іде до Ушуайї, та, втім, для нього зараз це було байдуже. Але якби він знав, що капітан прийняв це рішення ще тоді, коли висаджував його на берег, то луснув би від люті або знавіснів би.
Проте якби й Антон знав, що станеться згодом з його пасажиром, то переступив би через себе й відпровадив би його якомога далі, навіть без грошей. Це була його помилка, може, єдина серйозна помилка за всю подорож.
9 січня «Сперанца» рушила на захід протокою при несприятливому вітрі, роблячи ледве десяток миль за день.
А на додачу ще й Ісмаїл захворів. Він не знав, що з ним таке, але, бідолашний, лежав у ліжку, закочуючи очі, і коли питали, що в нього болить, відповідав недоладно: марив.
Лише двадцятого числа добулись вони до Ушуайї, містечка, заселеного похмурими колоністами, де був єдиний порт на протоці.
У порту була тільки контора, і в ній навіть не капітан, а просто чиновник, який був і за митника, і за поліцейського водночас, тримав він і лавку. Від нього Антон Лупан дізнався, що тут ніколи не кидала якір шхуна під назвою «Есперанса». І цьому можна було вірити, бо поява будь-якого судна в Ушуайї — незабутня подія.
Наступного ранку, коли вони вже готувалися відпливати назад, у порту з'явився фермер і запропонував подорожнім двоє поні за п'ять аргентінських песо: видно, велика нужда притиснула його, а ніяких покупців на коників не було, якщо він пропонував їх морякам. На великий подив і фермера, і екіпажу, Антон купив їх.
— Що ми з ними робитимемо? — спитав невдоволено стерновий.
— Вони нам пригодяться, Герасіме.
— А чим ми їх будемо годувати, вони ж не їстимуть сухарі з чаєм?
Звісно, і про це Антон подумав, — той самий фермер продав їм двадцять мішків вівса по десять сентаво за мішок, ще раз доказавши, що він у великій скруті.
Маленькі коники одразу потрапили під нагляд наймолодших членів екіпажу — один до Мігу, другий до Аднани. І весь час, поки шхуна йшла назад, до підніжжя гір Олівія, Негріле почував себе ображеним. Не можна сказати, що з ним погано поводився господар чи з меншою любов'ю ставилась Аднана, але обоє на цілі години забували про нього й пестили поні — заплітали гриви, розчісували хвости, намагаючись перевершити одне одного.
Тільки-но порт залишився вже далеченько позаду, на палубі з'явився кок, живий-здоровий, з рум'янцем на всю щоку, ніби ніколи й не хворів. Побачивши його, люди тільки очі витріщили:
— Що з тобою, Ісмаїле?
Ісмаїл ще раз пересвідчився, що порт далеко, а сильний вітер б'є в корму, отже, до пристані повернутися важко, відповів, хитро усміхаючись:
— Я оживати!
Отож-бо й воно, що кок тільки прикидався, аби Антон не висадив його в Ушуайї.
Під кінець місяця шхуна прибула до місця своєї стоянки. Капітан дуже здивувався, не зустрівши по дорозі пірог алкалуфів з майном Мартіна Стрікленда. Але ще більший був його подив, коли там, де він висадив свого пасажира, побачив будиночок, з димаря якого йшов дим…
Серед майна Мартіна Стрікленда, привезеного з Марселя, був, між іншим, і готовий розбірний будиночок з подвійними стінами, з дверима, з вікнами, який залишалося тільки скласти, а всередині — ліжко, стіл, піч та інше начиння — тобто все, що потрібно цивілізованій людині.
Алкалуфи, обтесавши колоди, зробили з них під керівництвом вірного метиса склад, бо скрині не могли стояти під дощем і вітром, — відтак Антон Лупан знайшов цілком упорядкований табір, який, судячи з усього, мав стояти тут довго.
Коли «Сперанца» кинула якір, згорблений алкалуф вибіг на берег і почав кричати, б'ючи себе кулаками в груди: