Кір Арістіде у своєму горі геть забув про Ісмаїла, хоч той давно просив намалювати нову вивіску, котра личила б, як він казав, справжньому палікарові. А дід Іфрім не забув, бо недавно Ісмаїл намалював його портрет на великому шматку пап'є-маше… Навіть баба, хоч яка вона проклята, сплюнула, щоб не зурочити, побачивши діда на портреті, гордого, мов імператор, червонощокого, ніби йому двадцять років.
Ось чому доглядач маяка подався до Ісмаїла, майстра-маляра. Той, лишень почувши, яку радість послав йому аллах, покинув усе, схопив пензлі, фарбу і, навіть не спитавши дозволу в Антона, подався до шинку. Правда, роботи тут залишилось мало, а людей вистачало.
Захопившись малюванням, Ісмаїл забув про свої обов'язки кухаря. Та якби навіть приготував щось, то люди навряд чи їли б.
Дід Іфрім покрутився трохи внизу, потім піднявся на борт до стернового. Антон разом з Мігу закінчував розрахунки робіт. Знедавна Антон відкрив, що вівчарик, хоч і дуже малограмотний, однак легко схоплює смисл друкованого слова, а цифри — ті ніби взагалі не складають ніяких труднощів для нього. Невдовзі в особі Мігу він мав помічника, на якого й не сподівався, коли брав хлопця в екіпаж.
Зараз Мігу писав цифри, які йому диктував Антон. Хлопець важко водив незвичною до олівця рукою, насуплений, але коли перейшли до додавання, обличчя проясніло, очі засвітилися, мов живе срібло, а підрахунки робив одним подихом, ніби в голові була лічильна машинка.
Знадвору крізь цюкання сокир і стукіт молотків долинув голос діда Іфріма:
— Чув бурю цієї ночі?
— Аякже, що я, мертвий!
— Ого, буря була куди твоє діло! У грека зірвало вивіску, в мене погасило ліхтар на маяку! А як стогнало море! Точнісінько як і тоді, коли вас викинуло на берег.
Герасім повернув голову і здивовано глипнув на нього.
— Діду, ідіть спати! Що за нісенітниці ви верзете?
Дід Іфрім закліпав очима, покрутив головою, потім зайшовся п'яним сміхом:
— Справді, то були не ви… Ага, то були оті!.. Бо якби ви, то хіба б ви ходили зараз вільні?
— Ідіть, діду, звідси, бо баба поб'є кадкою по голові!
Доглядач маяка ковтнув ще горілки з пляшки, яка була в нього в кишені, глянув на Герасіма і враз закам'янів, витріщивши перелякані очі.
— Кидай пістоль! — гаркнув він, метнувшись назад, до люка.
Негріле почав затято гавкати, бігаючи навколо корабля. Антон став на порозі барака з записником у руці, його ніби підштовхував якийсь дивний неспокій, і він отетеріло дивився на діда Іфріма.
— Хлопці! — гукнув Герасім, перехилившись через поручні. — Ідіть хтось сюди й заберіть його звідси.
Але старий уже отямивсь і засміявся, мов дурень, показуючи щербаті зуби.
— Отже, це були не ви!.. — сказав він. Потім пильно глянув на Герасіма: — А ти дуже схожий на нього!
— На кого?
— Еге, на кого!.. На стернового! — Він на мить замовк і повторив; — На стернового! Він теж був такий сильний, як ти, тільки, здається, трохи нижчий. Так, нижчий, це точно. І ще в нього був шрам, отут-о, на обличчі.
Антон Лупан випустив записника з рук.
— Шрам на обличчі? — пробелькотів Герасім.
Сталося щось незбагненне. Ці слова викликали в його голові справжню бурю. Він пильно глянув на Іфріма, щось зважуючи.
— Його звали Сотір?
— Сотір! Так називав його високий француз…
Антон Лупан за два стрибки по трапу опинився на палубі. Герасім уже схопив старого за горлянку й гаркнув:
— А ти звідки знаєш?
Ось воно, оте справжнє запитання!
Чотири місяці були вони поряд із дідом Іфрімом, зустрічалися майже щодня, іноді пригощали. Поміж людей у порту і в місті його вважали за людину порядну, яка боїться бога й своєї баби, тільки що випивака й базіка.
Легко зрозуміти, що зчинилося в душі Антона. Але й Герасім розбурхався не менше. Сотір, стерновий з «Есперанси», — його гарний друг.
— Він був мені як брат, але я давно втратив його сліди. Моряк роками може не зустрічатися зі своїми приятелями. Кажи, що з ним сталося, розбійнику, бо задушу!
Антон Лупан ледве вирвав старого з його рук.
— Він скаже нам усе. Не поспішай, Герасіме! Зараз хай він віддише, бо ти його придушив.
Герасім сів на люк, намагаючись притлумити лють, що клекотіла в ньому.
Поки він сидів, обхопивши голову руками, старий, про якого думали, що він ледве дихає, розплющив одне око, потім друге, враз підхопився, мов сарана із стерні, і скочив через парапет з висоти п'ять метрів. Спершу можна було подумати, що він так і розтягнеться на піску. Але наступної миті той уже мчав до комишів, пригнувшись аж до землі, мов польова миша, і ніхто його не наздогнав би, та Негріле стрілою майнув за ним, стрибнув на спину й повалив на землю.