Через кілька днів «Сперанца» погойдувалась на хвилях неподалік від берега. Буксир, з капітаном якого Антон домовився напередодні, прийшов на світанку і легко стягнув канатом шхуну на санях по піску, а потім завів у море, на глибину.
За інших обставин це була б радісна подія, як завше, коли спускається на воду корабель, але Антона гнітили гіркі турботи. У людей, які тепер знали причину його смутку, був такий самий настрій.
«Сперанца» з готовими щоглами, що лежали на палубі, попрямувала до порту, услід за буксиром, який задимлював чисте небо. «Потужна машина! — подумав Герасім, тримаючи в руках стерно. — За одну годину зробила те, чого двадцятеро людей з підоймами не зробили б за день. Потужна, але занадто гуде й димить».
Біля пристані Антон стрибнув на палубу вантажного пароплава — він уже домовився з його капітаном. Ісмаїл і Герасім кинули швартови, два матроси на вантажному судні зловили їх і прив'язали до кнехтів.
До Антона підійшов капітан вантажного пароплава.
— Будемо зараз піднімати? — спитав він, показуючи на щогли.
— Так, зараз, бо корабель без щогл — мов людина без голови.
Загув підйомний кран, стріла повернулась — і гак повільно опустився прямо в руки Герасімові, який швидко вчепив на нього першу щоглу, маленьку. Маленька-маленька, але коли вона почала підніматися вгору, стало видно, яка вона насправді велика.
— Яка її довжина? — спитав капітан, коли друга, довга щогла зводилась у небо.
— Двадцять п'ять метрів, — відповів Антон.
— Де ви їх знайшли, такі довгі й рівні?
— Тут, у наших горах.
— Чудові сосни у вас!
— І люди теж! — відповів Антон, зирнувши на Крістю.
Плотогон стояв на палубі «Сперанци» і, задерши голову, дивився, як щогли вершечками чіплялися за пухнасті хмари на небі. Це були величні щогли, і Крістя, широкоплечий, з дужими грудьми, з бородою, що розвівалась на вітрі, теж був величний…
— Гей, пане! — гукнув Герасім. — Аж тепер я почуваю себе на своєму місці!
До обіду щогли були надійно закріплені, і люди почали вантажити на борт свої пожитки. Тільки Хараламб не мав нічого — він був тут гість, а не моряк.
Останнім без ніякого остраху на палубу піднявся Негріле, ніби все життя жив на кораблі. Ісмаїл зустрів його на трапі і підвів до жовтогарячої, так майстерно зробленої буди. Але пес, усім на втіху, обійшов буду, зацікавлено понюхав її, потім задер ногу на розмальовані двері, безсоромно дивлячись просто в вічі Ісмаїлові. Весь екіпаж аж ліг зо сміху. А Негріле, ніби йому байдужісінько до всього і до всіх, подався по палубі, принюхуючись до кожного місця, далі скочив на люк і влігся на осонні.
Сьогодні, як і першого дня, екіпаж обідав у кіра Панайотіса. Ісмаїл не мав змоги готувати, але якби й приготував, то все одно довелось би все викинути за борт, такий він був сердитий. Що з того, що на шинку красується тепер нова вивіска «У палікара веселити», намальована його рукою, коли цей триклятий пес так виставив його на посміх?
Після обіду всі розійшлися по своїх місцях, як їх і розставив Антон. Перш за все поставили бугшприт, цю дивну щоглу, яка стриміла над форштевнем, мов вус велетенського жука. Закріпили його ватерштагом знизу, до форштевня, товстими канатами до обшивки, а штагами — до фок-щогли (так називається передня щогла на носі). Герасім виліз на нього й почав прикріплювати розтягнуту на всю довжину бугшприта сітку.
— А для чого вона, дядьку Герасіме? — спитав Мігу, який єдиний тинявся по палубі без діла.
— Щоб ти не впав у воду, коли ітимеш по бугшприту! — відповів стерновий, ховаючи усмішку у вуса.
— Ну, без жартів, дядьку Герасіме.
— Які ж це жарти, хлопче? Хіба ти не юнга?
— Так, юнга.
— То чому ж ти дивуєшся? Місце юнги саме отут, де я зараз!