Західний берег, освітлений сонцем, стримів високими пагорбами, що збігали до самісінької води, вкриті фіговими деревами, акаціями й платанами, поміж якими то сям, то там весело блищали дерев'яні хатини — білі, жовті, червоні, жовтогарячі. Не вершинах пагорбів паслася черідка віслючків, і добре було видно, як у небі Європи ворушаться їхні довгі вуха. Затінений азіатський берег здавався сумнішим о цій ранковій порі, але якщо придивитись, то й там можна було побачити такі самі високі пагорби з хатинками, розмальованими в усі можливі кольори.
Герасім стояв біля керма байдуже, — Босфор він знав, як власну дружину. Ісмаїл спустився в камбуз готувати їсти, решта всі зібралися на носі, позад свого капітана, озброєного підзорною трубою, і вдивлялися в берег.
Попереду з'явився маленький рейд, амфітеатром здіймалася сила-силенна будинків — одні маленькі, мов коробочки, інші — мов палаци з вежами й терасами, усі розмальовані в веселі кольори.
— Це Терапія, — сказав Антон, — по-грецьки означає здоров'я. І справді, повітря там виліковує дуже багато хвороб, уявних чи справжніх. У Терапії гайнують час багаті турки.
Праворуч відкрилася широка бухта, така сонячна, аж очі сліпило. На її березі іскрилося ще одне містечко, з такими самими веселими будиночками, що губилися між платанами з велетенськими кронами.
— Прибуваємо в Буюк-Дере. Тут ми зупинимось, — сказав капітан. — Готуйтеся кинути якір і спустити вітрила! Гей, Герасіме, на дві чверті праворуч!
Чим далі вони заходили в голубу затоку, тим хвилі Босфору меншали, аж ось вода стала гладенька, мов дзеркало, і чиста, мов сльоза. Перед ними стояло багато вітрильників і баркасів, ніби дрімали на якорях. «Сперанца», діставшись до них, теж кинула якір. Тієї ж миті від берега відчалила шлюпка, за кілька хвилин на палубі з'явилися два турки в чорних штанях, у довгих до колін сюртуках, застебнутих наглухо, у червоних фесках, обидва в окулярах і з щетинистими обличчями.
— Маєте товар для Стамбула? — спитав один.
— Є хворі? — спитав другий.
Один був митник, другий — лікар. Не довіряючи словам капітана, обидва взялися за свої справи. Митник спустився в каюту, перевірив документи на вантаж, а потім заходився нишпорити всюди, ніби шукав, до чого причепитися.
— Треба дати бакшиш! — прошепотів Герасім капітанові.
— Не дам я їм нічого. Вони що, не одержують платні від султана? — відповів той.
Антон не знав, що тоді султанові доводилось дуже скрутно з грішми, він місяцями не видавав платні службовцям, більше того — неспроможний був заплатити навіть проценти по державній позиці.
Поки митник рискав по кораблю, не розуміючи, чому затримуються з бакшишем, лікар зібрав людей на носі, звелів усім роздягнутися до пояса, вивчив Герасімове татуювання, заглянув під повіки, велів кожному роззявити рота.
— Треба дати бакшиш! — знову прошепотів стерновий.
Антон знизав плечима, а побачивши, що гості й досі чекають, показав їм на трап, примовляючи за турецьким звичаєм:
— Ефенді, я дуже вдячний, що ви потрудились прийти сюди. Не смію затримувати на каву, бо вас чекає багато справ.
Обидва чиновники пішли, щось розлючено бурмочучи.
Антон весело усміхнувся і сказав:
— Хлопці, зав'язуйте вітрила, бо, видно з вітру, нікуди ми поки що не підемо, а зійдемо на берег. Ісмаїле, — звернувся він до кока, — якщо хочеш додому, то йди на дебаркадер, там є пароплави…
— Я нікуди не йти! Я стояти, вартувати палуба! — сказав турок, не вдаючись до детальних пояснень.
Герасім підвів шлюпку до тераси, що витяглась, мов дебаркадер; Крістя, який, відколи зайшли в Босфор, не сказав ні слова, а тільки дивився на все довкола, погладжуючи бороду, дістав з-за пояса топірець і загородив його лезо в дошку пристані, почорнілу від часу.
— Наша смерека! — І його голубі очі затяглися смутком.
— Ніби ніде більше в світі смерек нема! — пирхнув Хараламб.
— Є, але нашу я впізнаю будь-де!
— Хлопці, тут ми можемо випити кави й трохи причепуритись, — сказав капітан на пристані, — бо турецькі кав'ярні водночас і перукарні.
І справді, поки принесли каву, перукарі, які ніби тільки й чекали відвідувачів, заходилися їх стригти й голити. За кав'ярнею товклася зграя собак. Побачивши їх, Негріле настовбурчився, але одразу ж збагнув, що не варто зв'язуватися з турецькими родичами, які втратили навіть слід собачої гідності, і тільки презирливо глянув на них.
— Ходімо, я вам покажу платан, якого ви навіть уявити собі не можете! — сказав Антон своїм супутникам.