— Я хочу поговорити з ефенді капітаном.
— Я капітан. Прошу на борт.
— Прив'яжіть, будь ласка, собаку, бо він, здається, злий!
— Не турбуйтесь. Якщо ви гарна людина, він вас не зачепить! — відповів замість Антона Герасім.
Повагавшись, чоловік ступив на палубу, боязко зиркаючи на Негріле, а той сів на своє місце на люкові, ладен щомиті показати зуби.
— Я Акоп, Акоп з базару, може, ви чули, — почав гість, підходячи ближче й низько кланяючись щокроку.
— Не чули. А що вас привело до нас?
— Я мав лавки на базарі, торгував килимами й діамантами, але в війну розорився. Ох, ефенді, тепер я бідна людина!
— І що ж ви хочете від нас? Ми теж не багаті. Вірменин ще раз уклонився.
— Я прийшов спитати, чи не могли б ви мене взяти з собою до Пірея. Хочу спробувати почати торгівлю в Афінах, може, там мені поталанить, бо тут неможливо жити бідному вірменину.
Капітан запитливо глянув на стернового. Той м'яко підійшов, заклавши руки в кишені, дивлячись крізь примружені повіки на гостя.
— Пане, а що означає розоритися? Для мене й для таких, як я, розорення — коли нема й гроша на тютюн. Але ж у купців про це свої поняття. Тож скажіть-но, скільки гаманців у вас лишилося?
— Я зможу заплатити, аякже, я чесно заплачу! — відповів вірменин, уникаючи відповіді.
— То чому ж ви жебраєте в нас, а не підете на пароплав?
— На пароплаві багато злодіїв, — швидко почав Акоп. — А при мені є деякі пожитки. Ні, ні, це не цінні речі, так собі, домашнє лахміття — скриня, тюк, кілька мішків. На пароплаві за ними й слід прохолоне, бо тебе запхнуть у каюту, пожитки в трюм і до Пірея так обнишпорять, що залишишся без нічого.
Герасімові цей чоловік видався підозрілим, але не хотілося втрачати й заробітку.
— І скільки ви думаєте заплатити, якщо ми візьмемо вас?
— За себе й за багаж?
— Звичайно. Тільки беріть з собою не весь базар, інакше ми розірвемо угоду.
— Ну, палікаре. Одна скриня, один тюк, зо три мішки… Питаєте, скільки я заплачу? А скільки ви хочете?
Стерновий почухав голову:
— Давайте триста драхм, тобто п'ятнадцять ікосарів!
В Антона очі полізли рогом. Ціна йому видалась божевільною. За такі гроші міг жити цілий місяць найбільший візир. Але по обличчю вірменина майнула задоволена усмішка. Однак Акоп з базару швидко прогнав її й почав бідкатись, заламуючи руки:
— П'ятнадцять ікосарів? Звідки мені взяти такі гроші, палікаре? Будь же ти людиною і змилуйся над бідолашним розореним купцем.
Герасім завагався. Мабуть, він справді загнув понад міру, так можна й відігнати клієнта, але той, зиркнувши на стернового, мабуть, подумав, що моряк розсердився, бо сказав, важко дихаючи:
— П'ятнадцять ти сказав? П'ятнадцять я даю, бо я такий. Щедрість мене й погубила. Коли прийдемо в Пірей, я вам дам ще й кашемірову перську шаль — пам'ятайте Акопа з базару.
— Гаразд, пане, давайте завдаток — і по руках!
— Коли ми вирушаємо? — спитав вірменин, марно силкуючись приховати нетерплячку.
— Тільки-но настане слушний час — або вночі, або завтра вранці, — відповів цього разу Антон Лупан. — Отже, ви, ефенді Акопе, повинні бути тут увечері разом зі своїм майном.
Відлічивши п'ять ікосарів завдатку, вірменин щось подумав, дав ще десять, тобто повну плату, і пішов до трапа назадгузь, кланяючись на кожному кроці. Цієї миті капітан відчув якийсь дивний погляд десь із натовпу на пристані — швидкий і пронизливий. Він пильно подивився туди, але в юрмиську на березі не помітив жодного обличчя, яке могло б привернути увагу. «Здалося», — подумав він і обернувся до своїх.
Ті вже помилися, переодяглись і готові були в дорогу. З'явився й Ісмаїл, одягнений по-морському, але замість берета на голові в нього була феска.
— Гей, Ісмаїле, ти йдеш з нами чи додому? — спитав Антон.
Кок нерішуче знизав плечима і враз сахнувся назад, побілівши, мов стіна.
Саме тут нагода сказати, що Ісмаїл ще парубком пройшов Чорне, Мармурове, Середземне, Червоне моря, ходив навіть в Індійський океан на всіляких кораблях з різними капітанами, він переборював шторми, бився з тратами, рятувався в корабельних катастрофах —» одне слово, людина бувала й відважна. І хоч його зовнішність — був він низенький, лисуватий, голова кругла, мов гарбуз, обличчя жовте, ніс восковою грудочкою приліпився між маленьких оченят, а під носом вусики з двох дюжин ріденьких волосин — не відповідала його відвазі, одначе ніхто не ризикував ставити її під сумнів — ні друзі, ні вороги.
Отож товариші здивовано підвели голови, побачивши жах, що враз вималювався в нього на обличчі.