Зненацька в цій тиші Мігу причулися дивні звуки, схожі на вуркотіння голуба, коли він взимку підлітає до вікна. Хлопець напружив слух, але вуркотіння вмовило: мабуть, це був один із голосів моря, бо море, коли вслуховуєшся в нього з середини корабля, має не один голос. Воно виє, мов вовк, стогне, мов розлючений бугай, і микає, мов собака, реве, мов ведмідь серед ягід, бекає, мов вівця взимку, плаче, мов олень, гнаний загінниками, стогне, мов хвора людина, то чому б йому не мати ще й голосу голуба, який вуркоче взимку біля вікна?..
Так подумав, мирно засипаючи, юнга, а за бортом море розмовляло на всі свої голоси.
Мігу розплющив очі, коли сонце виходило з хвиль, ніби червона феска на голові якогось оттоманського Нептуна. Зирнувши по каюті, Мігу згадав про ченця й перехилився до нього. Крізь ілюмінатор падала смуга сірого світла, розганяючи морок по кутках. Чернець спав горілиць, чорна скуфія збилася набік, а права рука була опущена вниз і стискувала мотузки бесаг. З палуби не долинало жодного звуку… Та хай йому біс! Бувають же іноді такі моменти, коли тебе охоплює страх і здається, ніби довкола все вимерло, навіть Ісмаїлове хропіння неспроможне прогнати неспокій, спричинений гнітючою тишею. Мігу знову здалося, ніби він чує вуркотіння, що лине невідь-звідки. Навряд чи це один із голосів моря, адже він ось тут, поруч, за кілька кроків!
Хлопець обережно спустився з койки, щоб не розбудити ченця. Натягуючи чоботи, побачив під подушкою в того біблію, яку чернець учора смиренно читав. Мігу ніколи не тримав у руках святої книги, і йому аж закортіло хоч глянути на неї. Він навшпиньки підійшов до койки, тихесенько витяг її, розгорнув товсту палітурку — і заціпенів, витріщивши очі… Цієї миті чернець скочив з койки, розлючено вихопив книжку і при цьому так глянув на хлопця, що той стрімголов кинувся на палубу, ніби за ним гнався сам нечистий.
Вітер змінився і віяв тепер майже з корми. Під затишком берега хвилі були менші. Одна з них ударила в борт, від глухого удару затремтіла палуба й загойдалися ванти.
Через годину румунська шхуна була в Галліполі і кинула якір на внутрішньому рейді. Від берега відчалила шлюпка, але слуга падишаха подався спершу на англійський корабель, що зупинився трохи далі й нервово подавав сигнали прапором.
Антон глянув у підзорну трубу на цей пароплав, колишній бриг, мабуть, один із перших в історії навігації, на який поставили парову машину. Колись він ходив на такому, італійському, до Персидської затоки і прокляв життя, тому здивувався, що сьогодні, через стільки років, є люди, які наймаються на нього в екіпаж.
Нарешті митна шлюпка підійшла до «Сперанци». Чиновник у фесці в супроводі страхітливого башибузука з рушницею на ремені через плече піднявся на палубу й перевірив документи на багаж. Коли він попросив підняти люк, Акоп ледве не знепритомнів, але в гармидері, що зчинився на палубі, цього ніхто не помітив.
— Тут що? — спитав митник, показуючи на мішки.
— Домашнє майно, ефенді! — забелькотів вірменин, і обличчя його набуло землистого кольору. — Хатній мотлох. Я Акоп, Акоп з базару, мав лавку в Стамбулі, але розорився і зараз хочу спробувати щастя в Афінах. ЗІ пройшов митний догляд, ось, прошу, папери…
Митник ткнувся носом у папери, але, видно, печатки й підписи не викликали в нього довіри.
— Ми трохи подивимось, ефенді Акопе, виконаємо гній обов'язок, — сказав він, спускаючись у трюм.
Вірменин зробився червоний, мов феска митника, і кинувся за ним, зашпортуючись у полах свити. Знизу долинуло перешіптування, зітхання, нарешті в отворі трюму з'явилася феска. Акоп теж виліз нагору. Обличчі! його набуло звичного кольору, тільки піт стікав струмками.
Коли турок спускався по трапу, Герасім підійшов до Антона й прошепотів:
— Цей вірменин, здається, перевозить не тільки мотлох…
— А що там може бути ще?
— Чи я знаю? Може, килими, шовк…
— Я теж так думаю, але залишмо його з богом. Ми нічим не ризикуємо: це справа митників.
Стерновий знизав плечима:
— Гаразд, пане, хай буде по-вашому, але знайте, в Піреї я в нього вирву кілька ікосарів… Чому мають зиск тільки митники?
Коли з митним оглядом було закінчено, Антон шлюпкою пішов у порт оформити документи «Сперанци», але спершу спинився, як заведено, перед списком загиблих кораблів. Прочитав список, зняв берет — знак вшанування загиблих, потім зайшов до контори, і «Сперанца» була записана після французького «Декарта» й англійської «Вікторії». Мимохіть глянувши на запис, Антон ледве не скрикнув — капітаном англійського корабля був Джон Теннісон, з яким вони плавали колись на одному кораблі в Індокитаї і заприязнились. Правда, тоді Джон був не капітаном, а практикантом.