— А ти хотів би, щоб було інакше?
Безбородий мимохіть потер шию руками.
— Капітане, — задихаючись, сказав він. — Що тобі з того, якщо нас повісять? Відпусти нас…
При цих словах в обличчя Антона Лупана бухнула кров.
— Відпусти нас, мене й Гусейма, — правив своєї пірат, — і я скажу тобі, де француз.
— Який француз?
— П'єр Баян, твій друг!
Люди остовпіли, тільки очі їхні перебігали, нічого не розуміючи, то на капітана, то на Безбородого. Антон схопив пірата за барки, затремтівши:
— П'єр живий?
— Живий. І якщо ти мене відпустиш, я скажу тобі, де його знайти.
— Як можеш доказати, що ти його не вбив?
— Он він бачив! — Безбородий кивнув на Гусейма.
— А іншого свідка ти не знайшов? — насмішкувато спитав Антон, хоч думки його закрутилися клубком у голові.
Невже П'єр справді живий? Невже Безбородий тримає його десь у схованці і тепер він міг би нарешті знайти свого друга, який зник стільки літ тому?
— Інші нічого не знають, — вів далі Безбородий. — Можеш повірити мені й Гусеймові… Ну, то як, капітане?
Безбородий бачив хвилювання Антона, бачив його збудження і був певен, що той подоланий.
Капітан «Сперанци» якусь мить стояв мов укопаний. Ніхто не знав, що з ним відбувається.
— Ні! — здавлено вигукнув він нарешті. — Будь що буде, але я не маю права тебе відпускати. Вашу долю може вирішити тільки суд!
— Ну, то ти ніколи не знайдеш П'єра Ваяна! — скреготнув зубами Безбородий.
— Якщо він справді живий, то знайду. І без твоєї допомоги. Але сподіваюся, на суді ти сам усе скажеш.
— Навіщо? Щоб міцніше затягли зашморг?
Та капітан уже не слухав його.
— Підняти якір!
Герасім і Мігу кинулись відв'язувати вітрила, Крістя Бусуйок завовтузився біля фока й найтова, питаючи сам себе, якого дідька не просинається кок. Хараламб з Ієремією налягли на ручки кабестана.
— Підняти фок і найтов! — гукнув Антон, беручи в руки стерно. — Гей, а чому Крістя сам? Де Ісмаїл?
У цей час від лівого борту почулися один по одному два сплески й розпачливий крик Аднани.
— Що сталося? — спитав капітан.
— Безбородий і Гусейм стрибнули у воду!
Дві піняві смуги неймовірно швидко тягнулися морем до берега. Ієремія кинув кабестан і схопив рушницю.
— Стривай, не стріляй! — зупинив його капітан, бо Безбородий потрібен був йому живий. — Хай вийдуть на берег, а там зупиниш їх! Спустити шлюпку!
Діти на березі злякано кинулися врозтіч. Уздовж берега стрімко, але велично спокійно, не хвилюючи води, ніби то була тільки тінь, мчала спина якоїсь тварини. За нею ще одна, потім ще, перетинаючи дорогу втікачам.
— Акули! — закричала Аднана.
Антон схопив її за плечі й відтягнув убік, ніби хотів затулити від жахливого видовища.
Перша акула ринулася вперед, ударила хвостом по воді й перевернулася на спину, показуючи білий живіт. Почувся страхітливий крик, море почало забарвлюватися в червоне.
Другий утікач метнувся вбік, хотів був повернути до корабля, але акула ударила хвостом по воді біля нього, перевернулася на живіт і потягла його в глибину, залишивши на поверхні тільки рожеву хвилю.
Пірати на кораблі дивилися поверх парапету витріщеними від жаху очима.
Ієремія, погамувавши тремтіння, відклав мушкет убік.
— Справедливий присуд! — обізвався він тихо, ніби сам до себе.
Але у важкій тиші, що запала, всі почули його шепіт, і кожного пройняв дрож.
— Ну, а далі що будемо робити, капітане? — спитав Герасім із перекошеним обличчям, хоч і був звичний до всього.
— Хто нам тепер скаже, де нам знайти вашого друга?
— Не знаю! Але ми його знайдемо, хоч би для цього й довелося обнишпорити всі моря й океани!
Він сказав це таким тоном, що в стернового не залишилося жодного сумніву.
«Сперанца» ішла на північ, коли з'явився Ісмаїл, протираючи очі, здивований, що вже вечір. Гай-гай, багато дечого з того, що сталося потім, могло б бути інакше, аби кухар, який знайшов листа в свиті Безбородого, вийшов на палубу трохи раніше.
Сонце заходило за кормою, і море здавалося кривавою ванною.
РОЗДІЛ XIV
НОВІ НЕБЕЗПЕКИ
Тридцятий день вітер дув з архіпелагу, припиняючись лише на деякий час і даючи надію мореходам, що повернеться хоч трішечки й не віятиме прямо в ніс, та після короткого перепочинку той знову брався за своє, вимушуючи всіх стискувати кулаки й лаятись.
Вони йшли зигзагами по Середземному морю, «ріжучи» вітер, як могли — одного дня йшли на зюйд-ост, наступного на зюйд-вест, але половина їхньої дороги пропадала марно, бо море дрейфувало.