«Сперанца» несла на носовій щоглі чорний прапор, знак піратів, а на хрестовинах по червоному вимпелу.
— Якщо вони не перемінили розпізнавальних знаків, — сказала Аднана, — ми зможемо підійти на сотню метрів. Три роки тому, коли я була тут востаннє, розпізнавальним знаком у парні числа місяця були червоні вимпели, а в непарні — жовті. Потім Безбородий розпорядився поміняти їх місцями, бо втік один із ватажків, і він боявся зради.
— Ти ба, які вони мудрі! — здивовано пробурмотів Герасім. — Ну, то коли будемо їх вішати, я спитаю, якого кольору вони хочуть зашморг!
А корабель підходив до островів, і ті вимальовувались дедалі чіткіше.
— Хлопці, пора вам змінити одяг, бо починається комедія! — сказав капітан.
Люди спустилися в кубрики, а невдовзі повернулися один по одному з пов'язаними на головах тюрбанами, у накинутих на плечі шалях і в шовкових хустках вірменина, підперезані так, ніби були в каптанах. Капітан і собі натягнув рясу Безбородого, як і належало ватагові.
— Ісмаїле! Перевір гармати! — звелів капітан.
— Уже перевір! — поважно повторив кок.
Ієремія стояв біля одної гармати, Хараламб — біля другої, Мігу приготував мішечки з порохом, Крістя Бусуйок — ядра, а Ісмаїл поважно розпоряджався, адже він — начальник артилерії.
Однак коли треба було ослабити чи натягнути вітрила, люди розбіглися по палубі за наказом капітана, бо ж вони мусили турбуватися не тільки артилерією, а й маневреністю корабля.
— Ось він! — вигукнула Аднана, показуючи на обрій.
Поміж двома низькими островами, які ніби розпливалися вбоки, з'явилися три скелі.
Коли дивитись на море попереду, не подумаєш, що там чекає небезпека. Але ті, хто вмів читати хвилі, бачив з їхніх обрисів, які там приховувались гострі скелі, мов заточені зуби пилки, що могли розрізати форштевень, обшивку і кіль.
Антон і Герасім стояли обабіч Аднани, яка тримала стерно.
— Ти впізнаєш дорогу? — стурбовано спитав її капітан.
Вона не відповіла, тільки кивнула головою, не відриваючи погляду від моря.
— Видно когось біля гармат? — спитала дівчина.
Антон оглянув острів у підзорну трубу.
— Дивно, але ніде ніякого руху!
— Отже, ми вгадали розпізнавальні знаки. Інакше вже була б метушня.
Короткими рухами Аднана повертала стерно, і шхуна залишала за собою зміїстий слід. Інколи то з того, то з другого борту хвилі відкривали шпилі скель; дивлячись на них, люди здригалися від думки, що було б, аби відчайдушний керманич не обминув їх вчасно.
— У тому листі говорилося про корабель, — обізвалась Аднана розгублено, хоча стерно тримала твердо. — Де ж він може бути? Якірна стоянка он там, ліворуч.
— Може, вони сховали його за островом? — відповів капітан.
— Ні, звідти підійти неможливо — серед рифів нема жодного вільного місця.
До берега залишалося не більше п'ятисот метрів. Антон обстежував у підзорну трубу берег та укріплення.
— Що таке? — вигукнув він раптом. — Дивіться, хтось повішений на середній скелі!
У нього аж отерпло все тіло й завмерло серце. Невже вони повісили П'єра, щоб покарати його за бунтівливість, коли він їм уже не потрібен, бо добудував корабель?
— А он і праворуч ще, пане! — вигукнув Мігу, зір в якого був такий, ніби він дивився в підзорну трубу.
«Сперанца» тим часом ішла вперед, вміло маневруючи. До острова залишалося всього метрів двісті. Мігу показав рукою:
— Дивіться, он ліворуч ще один!
— Господи, та тут ніби відбувся бій! — пробурмотів Антон. — Здається, на березі лежать трупи, ти бачиш, Мігу?
Юнга вискочив на парапет і пильно подивився на берег.
— Справді, пане! — вигукнув він. — То мертві пірати, я впізнав їх по тюрбанах.
— Не була б це пастка! — сказала Аднана.
Тут, на рейді, хвилі були спокійніші, але їх чорно-червоний колір не давав змоги побачити приховані скелі.
— Твоя правда! — погодився капітан. — Ми не повинні цьому вірити. Гей, Ісмаїле, приготуй гармати! А ви, хлопці, приготуйте рушниці, бо вони можуть знадобитися.
Негріле, який стояв, зіпершись передніми лапами на парапет, і допитливо розглядав незнайомий острів, підняв тремтячу морду вгору, неспокійно понюхав повітря і враз почав вити. Вив він не зі злості, не зі страху, не від безсилля — це було виття жалю, що краяло серце.
І тут усі побачили, — до берега було не більше сотні метрів, — що на острові панують смерть і пустка, лише кілька хирлявих пальм на бідній землі погойдували темним гіллям, ніби жалобними стрічками.