— Острів залишений! — розчаровано пробурмотів капітан.
— Вони втекли! — додала Аднана.
— Судячи з усього, їх прогнали!
Тепер на березі чітко виднілися трупи, на скелях стояли мертві гармати, і вітер подеколи байдуже доносив трупний запах.
Капітан, хоч зовні й здавався спокійним, безнадійно питав сам себе, в якій частині острова він знайде труп свого приятеля.
— Приготуватись до висадки! — наказав він.
Люди кинулись до вітрил. «Сперанца», слухаючи руку Аднани, описала коло, стала носом проти вітру і повернулася правим бортом до вирубаного в скелі причалу. За сотню метрів від її корми видно місце, де, судячи з усього, був спущений на воду корабель піратів, — тут лежали купи трісок, шматки дощок, колоди, стружка, — явні ознаки завершеної роботи. Але самого корабля не було, він пішов — і не знати куди.
Першим висадився на берег Негріле. Не встигла «Сперанца» пришвартуватися як слід, він стрибнув через парапет і кинувся вздовж берега, не перестаючи вити.
На вершині видно було повішених, які розгойдувалися під вітром, усі в каптанах — їх носили не бранці, а їхні охоронці, пірати Безбородого.
Стіни лівої скелі, де, очевидно, був грот, зяяли чорним проваллям. Судячи з задимленого каміння, з форми розвалу, у гроті, мабуть, стався вибух страшної сили.
Даремно краялось серце капітана: на всіх трупах були каптани. І якщо трупи лежали тут, кинуті напризволяще під сонцем і вітром, це означало, що перемогли піратів, бо інакше живі пірати потурбувались би похоронити загиблих.
Негріле раптом замовк, зупинився, прищуливши вуха, обернувся до скелі на правому боці острова, гребнув пазурами пісок і метнувся несамовито туди.
— За ним! — гукнув капітан.
Від скелі ляснув постріл, куля вгризлася в дірчастий риф, сипнувши пилюкою в очі Негріле. Собака відскочив убік, озирнувся на своїх і знову кинувся вперед, розлючено гавкаючи.
Ще одна куля свиснула в повітрі, і собака впав.
— Він убив його! — закричав Мігу.
Та Негріле підвівся, крутнув хвостом і знову кинувся до скелі, звідки лунали постріли, цього разу стрибаючи зигзагами на трьох ногах, бо четверту, передню, тягнув.
Перед скелею було кам'яне підвищення, там собака зупинився й поповз на животі, як солдат, що чекає підмоги. За кілька хвилин весь екіпаж був біля нього.
Під стіною скелі блиснув ствол рушниці. Ієремія миттю послав туди кулю. Розбита рушниця підскочила вгору, а з-за кущів підвелась якась проява, охоплена жахом, мов загнаний звір.
— Ієреміє, пильнуй! — звелів капітан. — Решта за мною!
Коли вони пройшли кілька кроків, проява, яка тремтіла й стежила за ними божевільними очима, стрибнула вбік, спробувавши втекти. Так само безрозсудно чинить і звір, коли його оточують мисливці.
— Стій! — крикнув капітан.
Чоловік долілиць упав на землю.
— Пощади, пане! — простогнав він.
— Хто ти? — спитав капітан грецькою мовою.
— Абдула! — відповів той, не підводячи голови від землі.
Антон здригнувся.
— Це ти писав Безбородому нинішньої весни?
— Я, пане.
— Де француз?
— Утік, нема!
— Коли втік?
— Три Місяці тому. Двадцятого липня, тоді була різанина.
— І куди він пішов?
— Не знаю. Змилуйтеся наді мною!
Антон був схвильований. Звісно, ця проява перед ним не могла знати, куди подався бранець. Але що сталося тут три місяці тому?
— Встань!
Чоловік підвівся. Він був довготелесий, кістлявий, крізь лахміття проблискувала брудна шкіра, волосся аж до плечей, обличчя заросле, видно було тільки здичавілі очі.
— Ну, розкажи, що тут сталося, як утік француз?
Люди стояли кругом пірата з рушницями в руках, неспроможні вимовити й слова. Тільки Мігу стояв поодаль, зіпершись на каміння, на очі його накочувались сльози, а сам він погладжував лапу Негріле.
— Йому болить, а він не може сказати… — плакав юнга.
— Ми його перев'яжемо — і все буде гаразд, — заспокоїв хлопця Герасім. — Аби тільки кістка не перебита!
— Але ж вона перебита, дядьку Герасіме!
Несамохіть бігаючи очима по людях, пірат зустрівся поглядом з Аднаною і, побачивши її лише тепер, знову затремтів.
— Це ти…
— Так, Абдуло! Ти мене пам'ятаєш? — На блідному обличчі дівчини з'явився вираз зловорожості.
— А-а… Гусейм?
— Його з'їли акули!
Очі пірата ледь не вискочили з орбіт.
Сонце підбилося вже високо, і, незважаючи на осінню пору, спека серед закритих рифів ставала вбивчою. Подих вітру замість прохолоди приносив трупний сморід.