— Отже, нема жодного з тих, хто прийшов з П'єром Баяном?
— Жодного. Всі пішли.
Антонові нічого було тут баритися, він дізнався все, що можна… Він подався на телеграф і послав три каблограми в порти Стамбула, Галліполі й Шрея — туди, де міг бути його приятель: «П'єру Ваяну. Шхуна «Есперанса». Іду з Суеца на архіпелаг. Будь-що повідом у Галліполі, де тебе знайти».
На пристані він побачив юрбу фелахів, які вивантажували з борту гармати, ядра й порох. Ісмаїл пригнічено дивився на них, бо позбувся поста старшого гармаша.
— Скільки ти вторгував, Герасіме? — спитав Антон.
— Рівно стільки, як заплатили ви. Ми не втратили ні гроша. На південь вирушає грецький бриг, а я знаю начальника команди й попросив його не бути скупим, бо ж платить не він, а капітан.
Антон піднявся на палубу:
— Хлопці, сьогодні вирушаємо! Ісмаїле, візьми гроші в Герасіма й закупи провізії на місяць. Ми не будемо заходити в порти!
При попутному вітрі від Порт-Саїда до Дарданелл можна пройти за тиждень. Але вони йшли при зустрічному північному…
9 листопада, коли вони обходили з заходу острів Родос, почався дощ, холодний осінній дощ.
Нарешті 25 числа, — вони тоді були південніше острова Кіос, — капітан не знайшов іншої ради і прив'язався до корми пароплава, що йшов у Дарданелли.
Пароплав був не дуже потужний, робив не більше трьох-чотирьох миль за годину, він важко пихкав, випускав багато диму, і той осідав на палубу «Сперанци», яка досі не знала такого бруду. На додачу стало холодно, і люди, в яких не було зимового одягу, дригоніли по кутках.
Усьому настає колись край. Пароплав, тягнучи шхуну на буксирі, прибув у Галліполі в перший день грудня. Антон скочив у шлюпку і за кілька хвилин був у конторі порту. Звісна річ, він спершу глянув на список загиблих кораблів, і на серці йому полегшало: «Есперанси» там не було.
— Шхуна «Сперанца» з Порт-Саїда в Стамбул! — сказав він, зайшовши в контору й подаючи документи. — Якщо дозволите, пане капітан, я подивлюся список суден: хочу дізнатися, коли пройшла на Стамбул шхуна «Есперанса».
— Вона не проходила! — відповів чиновник.
В Антона запаморочилась голова. Невже П'єр збився з дороги, заблукав, зазнав катастрофи, пропав безвісти?
— Звичайно, не проходила, — повторив службовець, який тим часом розкрив журнал на відповідній сторінці. — Ось: «Шхуна «Есперанса», капітан П'єр Ваян, з Порт-Саїда, без вантажу…»
Антон, аби не боявся турецької в'язниці, задушив би його.
— То це ж вона! — закричав він, перехиляючись через стіл.
— Вона не проходила, пане!
— Але ж у вас записано!
Чиновник тримався так спокійно, що можна було збожеволіти.
— У журналі є, але вона пішла не на Стамбул, а повернулася назад через півгодини.
Антон мовчав, неспроможний обізватися.
— Перше, що зробив капітан, — провадив невимовно спокійно портовий чиновник, — перевірив журнал.
— А далі?
— Далі? Капітан побачив у журналі ваше прізвище, подивився, куди ви пішли, і негайно вирушив туди.
— Коли це було?
— Та я ж вам кажу: п'ятнадцятого серпня.
Антон відчував, як на голову йому опустився величезний тягар. Тоді «Сперанца» поверталася з Африки після переслідування піратів. Прибула в Пірей десь у кінці місяця, а П’єр міг там бути числа двадцятого… Раптом йому сяйнуло: коли «Есперанса» прибула в Пірей, «Сперанца» давно вже значилась у списку загиблих кораблів… П'єр Ваян повірив, що «Сперанца» загинула… Може, він пішов далі, на Марсель, у Сен-Мало?…
Почалася зима, але Середземне море було лагідне, вітер, який долітав з Балкан, м'яко гойдав вітрила «Сперанци». Позаду залишились Пірей, мис Матапан, недалеко попереду були південні береги Італії.
— Ідемо в Марсель, відвеземо товар кіра Ніколакі! — сказав капітан.
— А потім? — спитав стерновий.
— Не знаю, Герасіме! Там буде видно.
Ніколи ще люди не бачили свого каштана таким нерішучим, стомленим, таким неуважним.
Він послав з Галліполі звістку в Сен-Мало, розраховуючи, що його друг, стомлений, як і він сам, повернувся додому: «Прибуваю в Марсель у перші дні січня».
Отже, шхуна підходила до Марселя, а екіпаж не знав, що буде далі, бо в душі Антона Лупана не було ніякого просвітку.
Коли малий архіпелаг Ліпарських островів залишився позаду, корабель пішов морем, яке було настільки спокійне, наскільки рознуртована була душа капітана.