— Так, страшно. Мені здається, я не знайду тут нікого… — А за мить додала майже із жахом: —Навіть самої себе… Здається, ніби мене нема… Я навіть не знаю, чи й раніше в мене було це саме волосся, ці самі очі, що й сьогодні, чи й раніше я теж звалася Аднана?..
Антон схопив її за руку:
— Ти стомилась, Аднано. І якщо й звали тебе колись інакше, мені подобається твоє нинішнє ім'я.
Вона звела очі й глянула на нього, ніби не чуючи слів, неспроможна повірити.
— Мені подобається твоє волосся, твої очі, ти вся, отака, як зараз, а не така, якою була колись…
Він швидко озирнувся довкола, ніби боявся, що поряд може виявитись хтось із членів екіпажу й почути його.
Ні, Аднана не розуміла, вона не могла повірити. А він, віднайшовши сміливість, говорив далі:
— Сьогодні всі мої тривоги й страждання видаються марними… Я сяду на поїзд, поїду в Сен-Мало… За два дні повернусь… Мабуть, уже й П'єр не думає про наші колишні наміри… Бачиш, Аднано, все в світі має кінець. Ми розтратили свій порив, готуючись роками до мандрівки, а вона виявилась понад наші сили.
Зараз з Аднаною розмовляв хтось інший, а не той чоловік, який знайшов її на кораблі кіра Яні, не той, що затято переслідував піратів, не той, що ходив у Червоне море на Мусара… Вона відчувала, що такий він їй ближчий, але все одно внутрішнім зором шукала того, іншого…
— Ходімо, Аднано! — враз пожвавішав Антон. — Я залишу тебе в батька, а сам… Коли повернуся із Сен-Мало, там буде видно, чим займуся… Може, продам шхуну, розплачуся з людьми, а сам піду на тутешню верф, будуватиму кораблі… Ти ж, знаєш, я будував і мости, і залізниці…
Аднана, слухаючи його, відчувала дивний неспокій, у якому переплелись і всеохоплююче щастя, і смертельний смуток.
— А якщо мій тато… якщо його нема?.. Ти візьмеш мене в екіпаж «Сперанци»?
— Ні, Аднано… Якщо твій батько… Якщо в тебе нема нікого тут… Я повернуся на батьківщину. Будуватиму й там залізниці, а колись будуватиму й кораблі. Країна моя прекрасна, Аднано… Може, вона й тобі сподобається.
Очі в Аднани раптом побільшали, вона притисла руку до серця. З-за рогу вулиці, власне вузенької й звивистої вулички, вийшов зігнутий дід, штовхаючи повний канатів візок. Через кілька кроків старий зупинився, дістав червону хусточку й витер піт на чолі.
Завваживши його непевні рухи, Антон здогадався, що дідок погано бачить, хоч на ньому й були окуляри в дротяній оправі.
— Тату! — скрикнула Аднана, кидаючись де нього.
Старий зняв окуляри, ніби сподівався, що побачить краще, похитав головою, усміхнувшись покірно і гірко.
— Це я, Аднана, тату! Ви мене не впізнаєте? — в голосі дівчини забриніли сльози. Вона швидко заговорила своєю мовою, пригадуючи слова, якими всі вони колись користувалися вдома.
Старий стрепенувся і сів на візок.
— Ви… ви померли! — сказав він, і очі його під товстими скельцями розгублено закліпали.
— Мама померла, але ж я жива! Я Аднана…
— Аднана?.. — Сухі руки затремтіли, знялися в повітрі, схопили дівчину. — Аднана?.. — прошепотів старий ще раз.
Очі його сповнились слізьми, а руки почали гладити обличчя Аднани.
Антон повернувся в порт, вирішивши зайнятися справами «Сперанци». Стерновий чекав його з документами на трапі.
— Що будемо робити, пане?
— Не знаю, Герасіме. Спершу піду в контору порту, а потім…
Але й потім він не знатиме, що сказати стерновому.
— Ви капітан «Сперанци» Антон Лупан? — спитав чиновник, глянувши на документи корабля. — Для вас телеграма із Сен-Мало.
Ну, нарешті знайшовся П'єр!
Але телеграму підписав не П'єр, а дід Леон. «Ми вважали тебе загиблим», — сповіщала телеграма, викликавши на обличчі Антона таку саму байдужу посмішку, як і тоді, коли він вдруге побачив «Сперанцу» у списку загиблих кораблів. Та від наступних слів він здригнувся. «П'єр, — говорилося далі, — пішов через Атлантику, не знаючи, що ти живий…»
Антон Лупан стояв перед конторою порту, читав і перечитував послання старого, а в душі його перемінювалися прикрість і радість. Отже, П'єр не відмовився від свого наміру, однак пішов він дуже рано. Бо якби затримався на місяць-два, вони вирушили б разом!
Стерновий, який досі чекав його на трапі, побачив капітана незвичайно збудженим.
— Герасіме, ходімо швидше вивантажимо товар пана Ламбрініса, продамо речі вірменина. Ходімо, не каймо часу!
— І куди ж ми вирушаємо?
— Через Атлантику! О!.. А маленька сирена?
По обіді цього ж дня Антон і Герасім зайшли в контору пана Ламбрініса, для якого привезли з Пірея триста бочок, як було сказано, з маслиновою олією.