Антон Лупан зрозумів ще тоді, коли привів Аднану додому, що за цілий день старий не міг зробити більше десяти кілограмів каната, а тільки на цій вулиці було п'ять майстерень, кожна з яких виробляла сто разів по стільки.
— Але ж вони не такі, як мої! — сказав старий, з глибоким сумом похитуючи головою.
Може, й справді канати ручної роботи міцніші, але покупці шукали дешевих, моряки купляли те, що було в лавках. Кілька старих капітанів, зрідка прибуваючи в Марсель, інколи заходили сюди купити канати, до яких вони звикли. Але в порт приходило дедалі менше вітрильників, а старі капітани зникали один по одному.
— Тату, давайте трохи перепочинемо! — запропонувала Аднана.
Антон відвів її вбік. Він знову вагався, але вже не так, як уранці, — і серце в нього билося інакше, і очі блищали інакше, і інакше він стискував кулаки. І раптом сказав, відважно дивлячись їй в очі:
— Аднано, ми вирушаємо через Атлантику!
Ці слова, сказані швидко і впевнено, ніскілечки не здивували маленьку сирену, і вона сказала теж швидко й рішуче:
— Візьми й мене з собою!
— Ні, Аднано… Там дуже важко… Але ти нас чекай, ми повернемось… А тим часом екіпаж «Сперанци» вирішив тебе удочерити і доручив мені подбати про вашу долю. У твого батька поганий зір, він скоро не зможе працювати.
— Зможу, зможу! — м'яко, але вперто сказав старий. — Цю роботу треба робити руками, а не очима. Аби пальці були вправні, очі можуть і відпочити.
— Я хотів відкрити для вас квітковий магазин, він тобі найкраще підійшов би. Але мої люди не розуміють, як можна торгувати квітами. І тоді Ісмаїл запропонував, як він говорить по-нашому: «Робити хліб!»
— Тобто пекарня! — вигукнула Аднана, враз відчувши запах борошна, гарячої печі, запаморочливий дух печеного хліба, забувши на мить, що сирена залишається самотньою.
— Годувати людей — це дуже добре! — жваво обізвався старий.
— Отже, ми зійшлися на пекарні, — вів далі Антон. — Я вранці бачив оголошення, що здається в найм пекарня, і подумав, що Ісмаїлова думка найпідходящіша… Зараз уже все вирішено — залишилось тільки підписати контракт. Два робітники й майстер погодились залишитися з тобою.
— Отже, з завтрашнього дня почнемо пекти хліб? — вигукнула Аднана.
— Можна і з завтрашнього.
— З'явиться нова фірма: «Пекарня «Сперанца». Екіпаж не буде проти?
— Навпаки. Зрадіє від щирої душі.
Старий підвів очі, і в його голосі почулось пожвавлення:
— Будемо робити сухарі для моряків! Це краще, ніж булочки…
— Зараз із сухарями справа складніша, ніж колись. Бо кораблі, які йдуть у далеке плавання, мають на борту власні пекарні. Але оскільки мова зайшла про сухарі, — провадив далі Антон Лупан, — прийми, Аднано, будь ласка, замовлення від «Сперанци»… А зараз ходімо оформляти документи.
— Ти знаєш, — сказала дівчина, коли вони йшли до хвіртки, — я познайомилася з тим хлопцем із песиком. Це син нашої сусідки, пані Флоріон, вона тримає овочеву лавку. Чоловік її був митник, але загинув кілька років тому в нещасному випадку — потрапив під пароплав… Це порядна жінка. Думаю, ми заприятелюємо з нею.
— Ось бачиш, Аднано, життя не таке вже й чорне! Ти матимеш друзів.
— Так, я вже заприятелювала і з їхнім песиком. Один двірник ударив його каменем, і він шкутильгає, бідолаха, а коли був здоровий, пані Флоріон посилала його з кошиком до клієнтів. Ти, мабуть, не повіриш, але вона запевнює, що песик ніколи не помилявся. Вона казала йому ім'я — і він знав, куди треба йти…
— Чи ти ба! — усміхнувся Антон.
Аднана раптом зупинилась, очі її стали великі-великі:
— А Негріле?.. Я його не бачитиму стільки часу?!
Другого дня годині о десятій Аднана була на подвір'ї, коли Мігу просунув голову у хвіртку.
Стурбований юнга з червоними від безсоння очима подав їй записку від капітана:
«Аднано, я не зможу сьогодні прийти до вас і прошу тебе не приходити в порт. У нас серйозні неприємності. Завтра ми всі прибудемо на урочисте відкриття. Екіпаж «Сперанци» обіймає тебе…»
— Що сталося? — спитала дівчина, глянувши на блідого хлопця.
Той знизав плечима, ніяково усміхнувся. Вона почала наполягати, намагаючись щось випитати в нього. Але ось, ніби від потоку її слів, хвіртка почала ворушитися.