— Це Негріле! Я залишив його на вулиці! — сказав хлопець.
Від сильного удару хвіртка відскочила вбік, і собака із скавчанням кинувся до Аднани, стрибаючи на трьох лапах через бур'ян, бо поранена, хоч і загоїлась, але ще не набула колишньої спритності. Дівчина розкрила обійми, і вони обоє покотились по сухій траві.
Після цих пустощів Негріле, кульгаючи, оббіг чуже подвір'я, понюхав канати, конопляні куделі, колесо, каптан старого і весело повернувся до лагідної сирени.
Наступного ранку в дверях пекарні з'явився Ісмаїл з двома великими кошами. Кок прийшов допомогти, тож, тільки-но зайшовши, поставив коші і почав хазяйнувати біля печі.
— Що там у вас сталося? — спитала Аднана, побачивши, що й він блідий і невиспаний.
Ісмаїл знизав плечима, не відповідаючи, хоча в нього все було на язиці і йому дуже кортіло потеревенити, як він умів, по-французьки…
Під обід прийшли і решта всі, окрім плотогона, якому випало стояти на вахті. Люди зупинились перед дверима, милуючись новенькою вивіскою, на якій рука майстра намалювала «Сперанцу» з усіма піднятими вітрилами. Внизу було написано голубими, як море, літерами, на лазуровому, мов літне небо, тлі:
Boulangeri
Au bateau roumain
«Speranza»
Аднана зустріла їх схвильовано, як і годиться господині, котра вперше приймає гостей. Але ступивши на поріг, вона злякано скрикнула й притиснула руки до серця: у Герасіма перев'язана голова, а ліва рука лежала на чорній підв'язці. Решта всі силкувалися посміхатися, але було видно, що ніхто не в настрої.
— Що сталося? — злякано спитала дівчина.
Антон підійшов і погладив її по обличчю.
— Я потім тобі розповім. Найголовніше, що ми всі разом.
Фотограф-сусіда поставив апарат край тротуару, і екіпаж, з Аднаною посередині, сфотографувався під новенькою вивіскою.
Але ось фотограф закінчив роботу, і кок, повернувши голову, побачив вивіску пекарні, на якій велично пливла «Сперанца». Обличчя його спершу почервоніло, потім стало жовте, далі сизе, потім набуло першого кольору та й залишилось таким, червоним як рак.
— Хто це зробити? — спитав він розлючено в Аднани.
Дівчина здивовано скинула бровами.
— Не сердься, Ісмаїле! — втрутився капітан. — Це моя вина. Я забув сказати Аднані, що ти художник…
Кок зайшов, щось бурмочучи, у їдальню, а за ним решта, і посідали за довгий, через дві кімнати, стіл. Ясна річ, пекарня не була розрахована на гостей, але, потиснувшись, вони розмістилися всі, і не тільки екіпаж, а й кілька сусідів та друзів старого. Була й пані Флоріон, — вона прислала овочі для цього столу, був і її синок, який за останні — два дні подружився з Аднаною.
— У нас велике нещастя, Аднано… — почав капітан, нахилившись до її вуха.
Дівчина глянула на Герасіма, який намагався вламати хліба підв'язаною рукою.
— Позавчора ввечері, — продовжував пошепки Антон, — коли він повертався з міста, на нього напали і він ледве врятувався. У портах це звичне діло. Але, здається, тут рахунки давні — помста одного моряка, якого він колись загнав у кут.
— І він не міг утекти? Закричати? Де це трапилось?
— У кінці пристані. Тікати він не звик, а кричати — означало б боягузтво, отож йому тільки й залишалося прийняти бій, хоч і не рівний, бо їх було двоє, а він сам. Одного він підняв і кинув у воду. Другий ударив ножем ззаду, спершу в плече, потім у голову. Через дві родини, коли вже запала ніч, я пішов з Ієремією шукати його. Він лежав непритомний біля залізниці.
— І його ніхто не бачив? Адже там ходить багато людей…
— Хто б там сушив собі голову ним, коли на пристані багато п'яних матросів сплять цілу ніч! Небезпеки для життя нема зараз ніякої. Нещастя в іншому: ми втратили велику частину нашого майна. — І, перехопивши запитливий погляд Аднани, Антон розповів далі, силкуючись говорити байдуже, щоб не налякати її ще дужче, бо вона й так була налякана: — Герасім мав при собі п'ять тисяч франків…
Дівчина приклала руку до рота й зблідла.
— Вам треба заявити в поліцію…
. — Даремно! Розбійник — моряк з італійського пароплава, але ще з позавчора, коли зійшов з корабля, його ніхто не бачив. Звичайно, він напав на Герасіма лише з наміром помститися, але, знайшовши при ньому гроші, він не дурень ні залишати їх там, ні самому залишатися в Марселі. Очевидно, сів у перший же поїзд, доїхав до котрогось із атлантичних портів і найнявся на корабель, що йде або вже пішов в Америку…
Дівчина стиснула руки й поклала перед собою на столі.