— Винен тільки я, пане! — сказав опечалено Герасім.
Всі, окрім кока, заперечливо захитали головами.
— Що, Ісмаїле, — спитав капітан, — ти хотів би, щоб ми продали його шкуру? Але ж її ніхто не купить, бо вона продірявлена.
— Не знімати шкура, не робити печеня. А що їсти завтра?
Грошей, одержаних від пана Ламбрініса за перевезення маслинової олії, ледве вистачило заплатити за найм пекарні, купити п'ятдесят мішків борошна та послати п'ять каблограм П'єру Ваяну в Пернамбуко, Байя-Бланку, Ріо-Де-Жанейро, Монтевідео й Буенос-Айрес — порти, де, як розраховував Антон, ці послання могли наздогнати його.
«Вирушаю через Антлантику, — говорилося в каблограмах, — почекай мене або залиш у будь-якому порту Латинської Америки відповідь про місце зимування…»
Витративши ще трохи грошей на утримання корабля та людей, капітан залишився майже з порожнім гаманцем.
— У нас ще є п'ятдесят франків. З ними, при потребі, ми протягнемо з тиждень! — відповів він кокові.
— А поїм?
Багато слів навчився Ісмаїл із мови гяурів і вимовляв їх як тільки міг старанно, калічачи немилосердно, звісна річ, але думку все одно можна було зрозуміти. Тільки слово «потім» вимовити він не міг. «Потім, турку!»— кричав йому на вухо Ієремія. «Поїм!» — гордовито відповідав кок, впевнений, що говорить точнісінько так, як треба.
— Поїм? — перепитав Антон, вважаючи, що якщо він заговорить його словами, то той краще збагне. — Не забувай, Ісмаїле, у Суліні, тоді, коли ми спустили корабель на воду, в нас не залишилось ні мідяка. Я думаю, наука з цього нещастя повинна піти нам на користь: усе, набуте неправдою, піде прахом! Не будемо дуже разраховувати на ікосари та на фунти стерлінгів. Дармовий гріш піде у воду. Ось, скажімо, почнемо подорож, то в майбутньому будьмо обачніші.
— Ще один Акоп нам не трапиться! — гірко зітхнув Герасім.
— І не треба! Знайдемо товар і зробимо роботу чесно…
— Якщо купці дізнаються, що ми в безвиході, вони нас так закрутять, що олія потече…
«Сперанца» стояла на якорі, Герасім з Антоном оббивали пристані, тикалися в усі контори, а платня за стоянку зростала…
Капітан одержав листа із Сен-Мало, але писав не дід Леон, а один із його внуків:
«Я Андре, найменший П'єрів брат. Ви, може, й не пам'ятаєте мене, бо мені було тільки п'ять років, коли ви були в нас; ви ще зробили тоді вітрячка, він і досі в мене є. Зараз я механік і теж пішов би з П'єром, але мама вже старенька. Мій старший брат Луї, ви його називали «вчений», пішов на «Есперансі». Дідусь не може вам написати, він хворий і не підводиться ще з осені. Він дуже зрадів, коли прийшов П'єр, бо ми вважали його загиблим. Але дідусь засумував, коли П'єр сказав, що ви загинули разом з кораблем. П'єр вас шукав цілий місяць, пане, а пересвідчившись, що нема жодної надії, повернувся додому. Він був тут місяць, до грудня, ходив у Лондон кораблем, розмовляв з паном Дарвіном, потім побув ще тиждень удома, зробив усе, що треба для дороги, і пішов…»
Антон не міг повірити: П'єр вирушив усього лиш за кілька днів перед тим, як він послав йому звістку з Галліполі! І через отаке незначне запізнення між ним і другом, між «Есперансою» і «Сперанцою» сьогодні розкинулись океанські обшири!
«Дідусь дуже зрадів, що ви живі, — сповіщав далі лист. — Він просить, щоб ви сіли на пароплав до Монтевідео й почекали П'єра там. Пароплав іде всього лиш вісім днів, і ви зможете випередити його. Дідусь вірить, що тільки ви зможете дати добру пораду П'єрові, оскільки знаєте його давно і разом обмірковували плани подорожі. Ідіть за ним, пане, просить дідусь, і не залишайте його самого…»
Та й без прохання Антон не залишив би свого приятеля. Треба йти за ним навздогін, знайти будь-де, але йти не на пароплаві, а «Сперанцою», символом майбутніх звершень, «Сперанцою», яка належала їм обом!
Та поки що не було жодного купця, який хотів би переправити вантаж у Бразілію, в Аргентіну чи ще кудись у тому напрямку, а без вантажу… Сьогодні, в кінці січня, гаманець майже порожній…
— Чому ти не присилаєш людей по сухарі? — спитала якось Аднана. — Вони вже готові два тижні.
— Пришлю… Але побоююсь, що доведеться брати їх у борг.
Час минав неспокійно, а в душах людей з дня на день зростала тривога. Так минув і другий місяць року.
Була карнавальна пора, люди у Франції гуляли, берег Середземного моря від Ніси до Марселя тонув у квітах, а «Сперанца» знемагала біля пристані, чекаючи своєї зорі, яка мала зійти на весняному небі і вказати їй дорогу.
— Що їсти сьогодні? — питав кок.