Едґар подумки безрадісно посміхнулася, і її посмішка попливла кудись назад до піднебіння. Вона прагнула жити в провінції. Така була правда цього світу, саме тут, де живе її душа, вона сама — вона бачила себе, перелякану дитину, яка має зазирнути в очі справжньому жахіттю вулиць, щоб зцілити затяжну хворобу самознищення. Де ще вона б виконувала свою роботу, коли не під бравою і божевільною стіною Ісмаеля Муньєса?
Потім Ґрейсі опинилася поза фургоном. Поза паском безпеки, поза фургоном, і бігла вулицею. Дверцята так і лишились навстіж. Едґар відразу зрозуміла. Вона повернулась і за пів кварталу попереду від Ґрейсі побачила дівчинку, Есмеральду, яка щодуху мчала до Стіни. Ґрейсі маневрувала між автомобілями у своїх незграбних черевиках і перестарілій спідниці. Переслідуючи дівчинку, вона завернула за ріг, де туристичний автобус намертво застряг у заторі. Туристи спостерігали за постатями бігунів. Едґар бачила, як синхронно повернулися голови та вертульки, що оберталися у вікнах.
Усі звуки об’єдналися в потьмянілому небі.
Вона думала, що розуміє туристів. Подорожують не заради музеїв і заходу сонця, а заради руїн, розбомблених територій, заради порослих мохом спогадів про тортури й війну. Спецмашини скупчилися на півтора кварталу. Вона бачила, як у клубах блідого диму робітники розламували огорожу метро, і сестра знала, що має швидко прочитати молитву, акт надії, відпуст на три роки, але просто дивилася далі й чекала. Потім з’явилися невиразні голови й тіла, люди виходили назовні, хапаючи повітря божевільно роззявленими щелепами.
Коротке замикання, пожежа в метро.
У дзеркало заднього огляду вона зауважила, як туристи виходять з автобуса і вишиковуються на вулиці, щоб сфотографувати подію. І ще побачила не надто зацікавлених школярів, які проходили повз, — вони щоночі чують постріли з вікна, смерть тут почергово то на вулицях, то по телевізору. Але що вона знає, літня жінка, яка і досі щоп’ятниці їла рибу і починала відчувати себе непотрібною, від якої набагато менше користі, ніж від сестри Ґрейс. Ґрейсі — солдат, борець за людські цінності. Едґар, по суті, — молодший федеральний агент, який захищає кодекс законів і заборон.
У неї було серце крука, мале і черстве.
Вона чула, як ниють і пульсують зуглухлі в заторі поліцейські машини, і бачила сотню пасажирів підземки, що виходили з тунелів у супроводі робітників у сліпучих жилетках, спостерігала, як туристи робили знімки, і пригадала, як багато років тому подорожувала до Риму, задля навчання і духовного відродження, як хиталася під величними банями та блукала катакомбами й церковними підвалинами, оце вона думала, поки пасажири виходили на поверхню, думала про те, як стояла в підземній каплиці церкви капуцинів і не могла відвести очей від скелетів, що там лежали, задумавшись про ченців, чия плоть колись прикрашала ці плюсневі, стегнові кістки й черепа, безліч черепів, цілі купи в нішах і закутках, і вона пригадала, як мстиво думала, що мерці повернуться на землю, щоб батожити й гамселити дрючком живих, карати їх за гріхи — так, тріумф смерті.
Але чи справді вона і досі хоче в це вірити?
Незабаром Ґрейсі прослизнула на місце водія, засмучена і запашіла.
— Майже її впіймала. Ми забігли в найзахаращенішу частину пустирища, і раптом я розгубилася, у біса перелякавшись через кажанів, сама не йму віри, звичайні кажани — вони ж єдині ссавці на землі, що літають? — Вона іронічно замахала пальцями, наче крилами. — Вони роєм вилетіли з ями, де лежали відходи в червоних пакетах. Відходи з лікарні чи лабораторії.
— Навіть чути не хочу.
— Мертві білі миші, сотні закоцюблих пласких тілець. Їх можна тасувати, як бейсбольні картки.
— Машини починають рухатися, — перепинила її Едґар.
— Завжди було цікаво, що трапляється з ампутованими кінцівками, коли лікар їх відпилює? Вони закінчують свої дні у Стіні. Звалені на пустирі або знищені в сміттєспалювачі.
— Стеж за дорогою.
— А Есмеральда десь тут серед чагарників і автомобільного брухту. На будь-що закладаюся — вона живе в машині, — сказала Ґрейсі.
— Із нею все буде гаразд.
— Ні, не буде.
— Вона може про себе подбати.
— Але рано чи пізно… — сказала Ґрейсі.
— Вона спритна. Вона благословенна. Із нею все буде гаразд.
Ґрейсі позирнула на неї й натиснула на газ, потім подивилася знову, відчуваючи, як стукотить двигун, але нічого не сказала. Едґар ніколи не була оптимісткою. Можливо, це її трохи непокоїло.