Тієї ночі, коли вона перебувала під першим ярусом неоковирного сну, Едґар укотре привиділися пасажири метро, дорослі чоловіки й жінки репродуктивного віку, усі вони, врятовані із задимлених тунелів, намацували дорогу на вулицю помістами й установленими допоміжними драбинами — батьки й матері, загублені родичі, яких знайшли й зібрали, хапали за сорочки і витягували нагору, оголюючи тіла, усі виведені на поверхню безликими фігурками зі світловідбивальними крилами.
За кілька тижнів Едґар, ідучи до трапезної, підібрала номер «Тайму» і там побачила її: велику кольорову світлину білявки в кріслі режисера під пошарпаним крилом бомбардувальника повітряних сил. І впізнала ім’я — Клара Сакс, бо вона все впізнавала, бо люди шепотіли їй імена, бо вона відчувала коливання інформації в запорошеному повітрі монастирських коридорів або шкільної комори, де стояв запах дерев’яних олівців і зошитів для вправ, бо вона відчувала темне знання, що плинуло в диму священницького кадила, бо визначення речей їй давали скрипіння дощок старої підлоги, запах одежі, просякнуте вологою чоловіче верблюже пальто, бо вона притягувала Новини, Чутки й Катастрофи крізь незаплямовані бавовняні пори свого вбрання і ряси.
Усі зв’язки непошкоджені. Жінка колись була в шлюбі з місцевим чоловіком. Чоловік учив грати в шахи одного з колишніх учнів Едґар. Хлопець із завжди перекошеною краваткою, Меттью Алоізіус Шей, з обгризеними до м’яса нігтями, один з найголоватіших хлопців, який ріс без батька.
Вона розумілася на цьому, так, на шахах, на всіх нюансах Слов’янського захисту, усіх пастках і хитрощах. Вона знала, що Боббі Фішеру видалили всі пломби, коли він 1972 року грав проти Бориса Спаського, — це видавалося цілковито розумним, — щоб КДБ не міг його контролювати через радіомовлення, вмонтоване в амальгаму в його кутніх зубах.
Вона поклала журнал собі в шафу за старими фанзинами, які кинула читати десятиріччя тому, втративши віру в кінозірок.
Віру підозри й нереальності. Віру, що заступає Господа радіоактивністю, енергією альфа-частинок і системами, яким відоме все, які надають їм форми, безкінечні сполучені ланки.
Тієї ночі вона схилилася над зливальницею у своїй кімнаті та дезінфікувальним засобом чистила шматок сталевої вати. Потім ватою віддраїла щітку-скребачку, вичистивши кожну щетинку. Але вона не відчищала найперший дезінфектант чимось дієвішим за нього самого. Вона так не робила, бо регресія була нескінченна. А регресія був нескінченна, бо називалася нескінченна регресія. І видно, як страх поширюється за межі нахабної витісненої речовини в піднесені проміжки, де слова грають самі із собою.
Вона вичищала і молилася.
Вона читала короткі молитви під час роботи, прості благочестиві благання, вигуки, що несли в собі відпусти, злічені не днями, а, ймовірніше, роками.
Вона молилась і думала.
Вона лежала в ліжку і думала про Есмеральду. Її помічали неодноразово, але так і не спіймали. Ні Ґрейсі, ні ченці, ні спритні райтери з команди Ісмаеля. Тож Едґар починала втрачати впевненість у тому, що вона в безпеці.
Вона вітала будь-який новий натяк, що приносив інформацію, особливо якщо ці знання містили щось тривожне, але нині недобре передчуття мало надзвичайну силу. Вона відчувала щось там у Стіні, неквапливе човгання біди, що чатувала на дівчинку у вигнутому проході між кузовами автівок, викинутими людськими кінцівками та гектарами неприбраного сміття.
Мати милосердна, помолися за нас. Триста днів.
9
Нік намагався знайти журнал, який він приберіг для подорожі до Ґюстона. Він збирав певне читво, коли мав їхати у справах, те, на що інакше не стало б часу, зокрема купи журналів, що муляли очі й зрештою у визначений день опинялися на тротуарі. Коли виходиш з дому, де безліч килимів, і прямуєш до аеропорту, то раптом чуєш шум, гудіння світу. Він хотів почитати щось приємне під тривале монотонне гучання, яке відзначає кожну милю дня того, хто подорожує у справах.
То був журнал «Тайм» приблизно місячної давнини. Врешті-решт він таки знайшов його у ванній кімнаті запханим у кошик, де Меріан переважно тримала глянцеві журнали мод — кожна тінь у них стерта до анатомічного лиску, вимальовуючись на тлі крихт і відходів. Саме те, що хочеться проглянути, коли сидиш на унітазі зі спущеними штаньми. Номер «Тайму» містив статтю про Клару Сакс, яку він хотів прочитати, не перше про неї, що він надибав за кілька років, але, ймовірно, найцікавіше, проект у пустелі, амбіції так і пруть.