На ліжку лежала його невеличка валіза, якраз для верхньої полиці, у її бічну кишеню він поклав журнал, застібнув і завершив пакуватися. До кімнати зайшла Меріан у темних окулярах жінки-кішки. Вони з’явилися завдяки роботі. Тепер вона працювала в міській художній комісії, тож хотіла мати елегантніший вигляд.
— Ти не поспішаєш?
— Машини ще немає. Я покладаюся на машину, — сказав він.
— На машини можна покластися.
— Машина знає те, чого ми не знаємо.
— Машина ніколи не запізнюється.
— Машина і літак взаємопов’язані.
Вона завжди мала неперевершений вигляд, коли йому треба їхати. «Чому так?» — думав він. М’якотілий настрій, тон, який майже вимагав, щоб на нього зважали, проте так і лишався сором’язливою таємницею, не наважуючись порушити спокій між ними.
Він притиснув її до стіни, охопив руками стегна і впився губами й зубами в її вуста і шию. Вона щось сказала, але він не розібрав. Він просунув руки між стіною та її сідницями й притягнув жінку до себе. Спідниця ковзнула по розсунутих ногах, тканина розтягнулася і подалася вгору, еластичний шепіт тертя, який, він сподівався, супроводжуватиме його в житті. Він відступив на крок і подивився на неї.
— Чому так? — запитав він.
— Ти про що?
— А чому, коли я повертаюся, усе зникає, наче нічого й не було?
— Що саме?
Він зняв її окуляри й передав їй. Коли він за мить зачинив двері, службова автівка вже чекала на вулиці.
За кілька годин Меріан стояла в кімнатці у двоповерховій будівлі з цегли-сирця біля ресторану «Джек із шабатурки» й авторемонтною «Гальм-А». Машини паркувалися за домом під нахиленим навісом, а на одній з порожніх стоянок валявся забутий чоловічий черевик. Вона стояла гола в кімнаті окрай вікна. Потім вона підійшла до витягнутого дзеркала і притулилася стегном до його поверхні, відчуваючи легку сплетену прохолоду тіла і предмета. Вигляд мала чудовий. Усі ті вправи, дієти, дієти, вправи. Безліч повторень для сідниць, стомлива нудота, яку вона витримувала заради того, щоб бути у формі. Вона не була повернутою на ідеальних формах, як колись, проте й досі була у формі. До біса, будь у формі. Вона стала проти дзеркала. Із тонким гострим носом уже нічого не поробиш, проте все інше непогане. Удома вона ніколи не роздивлялася себе з такої близької відстані. Тут, серед незнайомих стін, роздивлятися було значно легше. Вона доторкнулася пипками до дзеркала і, коли відійшла, побачила їхні вологі відбитки, пару притиснутих поцілунків, схожих на морозне дихання.
Коли приїхав Браян, вона була в халаті, який знайшла в шафі.
— Мені не треба було сюди приходити, — сказав він.
— Мені теж. Саме тому ми тут, хіба ні?
Він присів на край ліжка, знімаючи черевики, чимось скидаючись на шкільного плаксія, який роздягається в спортзалі.
— Хто тут мешкає?
— Мій асистент.
— Серйозно?
— А що? Нам потрібен надійний притулок, — сказала вона.
— А як же секретар?
— Мій асистент. Ну, і це краще за готель.
— Мені не треба було сюди приходити.
Він обійшов кімнату босоніж, розстібаючи сорочку. Ступні в нього були, як у клоуна, довгі й викривлені, і він не послабив краватку, доки не витяг сорочку з штанів.
— Вона молода?
— Звідки ти знаєш, що це жінка?
— Серйозно. Молода?
— Так, — відповіла вона.
Він ходив по кімнаті, торкався речей і роздивлявся фотографії й картонки з сірниками.
— Гарненька?
— Хочеш зацінити її білизну? Дивись, я в її халаті. Трахни мене, трахни мене, трахни мене, — сказала вона сухо.
— Їй не вистачає грошей на щось краще?
— Нас погано фінансують.
— Це спальне купе.
— Тісно, але зручно, — сказала Меріан.
Вона стояла біля стіни, схрестивши руки, і він підійшов до неї. Вона розціпила руки й зайнялася його штанами. Їй подобався секс із Браяном, бо вона могла керувати ним, крутити ним, підлаштовувати під свій настрій, легко його збуджувати або змушувати розмовляти, розмовляти — уїдливо-відверто-ганебно, гірко-сміховинно.
— Думаю, він знає, — сказала вона.
— Про що?
— Думаю, він знає.
— Він не знає.
— Думаю, він знає.
Вона всміхалася, залізши руками йому в штани. Він наполовину стягнув з неї халат, втираючи його, — тер ним об її плече та груди, доки зняв повністю, майже повністю, витягнувши її руку крізь отвір і лишивши одежину звисати.
Вони вляглися в ліжко. Вона спробувала звільнитися від решти халату, але він їй цього не дозволив. Він хотів жінку напіводягнену в халат. Задзвонив телефон, і вони завмерли, прислухаючись. Щоразу, коли дзвонив телефон у позиченому помешканні, вони завмирали й замислювалися про те, що роблять, а може, на якомусь рівні про життя тих, кому належала квартира. Вони почувалися якимись неправильними порушниками права володіння, думала вона. Володіння ліжком. Замах на таємницю особистого життя іншої людини, шафку з ліками й ліжко. Лише оце їй не подобалося, єдине серед усього іншого, і вона не могла кохатися, коли дзвонить телефон.