— Він не знає.
— Думаю, знає.
Він прошепотів:
— Нехай це буде наше останнє щасливе трахання на прощання.
Вона почала йому щось говорити, але потім передумала. Вони впали разом у взаємних обіймах, потім вона відкинулася назад, вигнулась, зіпершись на підставлені за спиною руки, і віддалася на його розсуд. Якоїсь миті вона розплющила очі й побачила, як він спостерігає за нею, оцінюючи її поступ, він був дещо відстороненим і виснаженим, вона притягла його голову до себе і висмоктала сіль з його язика і почула, як ляскають груди, як шльопають одне об одне тіла і грюкає ліжко. Потім настала мить найбільшої концентрації. Вона прислухалася, як у жилах стугонить кров, тоді почала крутити його стегна і відчула електричний струм, потім несамовитість і зрештою блаженну свободу, і вона поглянула на його зціплені очі, його рот, розтягнений так, ніби зав’язався в кутиках, верхня губа побіліла від зубів, і коли він кінчив, то скидався на повішеного, тіло здригається, кінцівки ціпеніють, вона провела рукою в його волоссі: вияви більше ласки, краще б ми робили це частіше.
Вона зачекала, доки їхнє дихання заспокоїться, щоб вивільнитись і взяти зі стільця сумочку.
Він пішов у кухню і випив склянку води.
Сумочка була доволі великою, сумочка зі шнурком, і вона витягла звідти шматок алюмінієвої фольги та розгорнула його на ліжку. Браян спостерігав за нею, стоячи у дверях кухні. Потім вона витягла маленький прозорий пакет. Зовні той скидався на гофрований пакет для сандвічу, тільки менший, і на ньому була наліпка з написом «Смертельна подорож № 1».
— Іди сюди, — сказала вона.
Вона відкрила пакет, і вміст, половина вмісту, розсипалася по листу фольги. Живична речовина, шматочки, грудки. Вона наказала йому сісти на ліжко, узяти лист і тримати рівно, тримати за краї, щоб речовина, шматки, подібні на смолу, не повитікала.
— Що воно в біса таке? Як воно витече, це ж не рідина?
Потім вона знову полізла до сумочки й витягла дивну скручену соломинку, трубку з фольги завдовжки в кілька сантиметрів.
— Е, Меріан, а що ми збираємося робити?
Потім вона дістала сірники, запалила один і піднесла під лист фольги в руках Браяна, нагріваючи речовину на листі.
— Це героїн, — сказала вона, спостерігаючи за тим, як смола повільно тане.
— Це героїн, — повторив він. — Що я маю на це сказати?
Коли смола почала випаровуватися і диміти, вона загасила сірник і взяла до рота соломинку з фольги та почала ловити димні кільця, вдихаючи їх і сумлінно затримуючи в легенях.
— Ну, добре. Звідки він у тебе?
Вона дивилася, як смола танула, розтікалась і випаровувалася, а потім хапала дим з розгорнутого листа і вдихала через соломинку.
— Від Мері Кетрін.
— Хто така?
— Моя асистентка.
— І оце ми на її ліжку? Твоя секретарка — твій наркоділок? Коли ти це розпочала?
— Я взагалі ніколи так про неї не думала.
Вона водила соломинкою за димом, схиляла голову просто над листом і вдихала.
— Я ніколи не думала про неї як про свого дилера, але, гадаю, так, вона — моя дилерка, а я її… як воно там?
— Це щось нове?
— Доволі нове, так. Ось, хапай.
— Ні, дякую.
Вона зловила дим у повітрі.
— Ти ж знаєш, я цілком розсудлива. Я так роблю рідко, рідко, рідко. Я не прокидаюся з опухлими очима, болем або нудотою. Хапай.
Вона вдихнула дим.
— Нік знає? Дуже сумніваюсь.
— Ти з глузду з’їхав? Він би мене вбив. Хапай.
— Іди до біса.
— Я хочу ввійти в тебе поглибше. Хапай. Я хочу ввійти в тебе так, щоб ти забув про їжу і сон. Лежатимеш у ліжку, марячи про нас. Як ми займалися справами в позиченій кімнаті. Не зможеш думати про щось інше. Така в мене програма для тебе, Браяне.
— Мері Кетрін. Мені подобається її ім’я, — сказав він. — Сексуальне.
Вони сиділи поруч на ліжку, прислухаючись до дорожнього руху на Томас-роуд. Коли вона закінчила, вони все прибрали, струсили простирадла, лягли знов і продовжили бесіду.
— Думаю, він знає, — сказала вона.
— Де він зараз?
— По дорозі до Г’юстона або вже там. Потім поїде на те звалище ядерних відходів, де воно там точно є.
— Соляний купол.
— На милість Техаського Шосейного Вбивці.
— Він не здогадується, — сказав Браян. — Але нам треба подумати про закінчення. Нам треба поставити крапку.
— Я ще не готова. Тому лежи собі тихенько. Бо змушуєш мене почуватися пристаркуватою нечупарою, аж ледь стримуюсь.
— Ти не пристаркувата. Ти проститувата.
— Вияви трохи ласки, — сказала вона.