День зіслизнув до дрімотного пульсу, що бився десь біля її очей. Коли вона потягнулася, то відчула, як у лобковому волоссі кірка зі сперми вицяткувалась і трохи потріскалася.
Він прошепотів:
— Наостанок цивілізовано потрахаємось і розбіжимося, доки живі.
Вона слухала транспорт і думала, що б вона сказала, якби все було в кіно.
Він прошепотів:
— Потрахаємося і — сайонара — потрахаємося й одягнемося в наші костюми та сукні.
Вона слабко всміхнулася. У кімнаті відчувався сприятливий задум. Вона почувалася злегка по-лос-анджелеськи, перекотилася на Браяна зверху і розмовляла, доки вони кохалися, взад-вперед, приємність, ніжність, видихаючи слова, відчуваючи невидимий задум неймовірно сприятливих речей.
Коли вони потім лежали поруч, він звівся на лікоть і подивився на неї.
— У тебе в очах розплавлена куля непокори.
— Просто не балакай про завершення. Не тобі вирішувати, коли завершувати.
Він розсміявся. Коли Браян сміявся, то ставав напівпрозорим. Одразу ставало видно, як рожево-червоним струмком тече під шкірою кров. Він підвівся і почав одягатися. Він підняв модний журнал і випадково розгорнув на сторінці, де було фото м’язистого бісексуала, напевно, білого хлопця, — сторінка звисала з ліжка, наче вказуючи, яким немолодим було його тіло, його життя та й сам Браян, чоловік без фітнес-відео, яке можна вставити у прямокутний паз.
— Спіднє. Усе раптом спіднє, — сказав він. — Скажи, що це значить.
Він поглянув на годинник і трохи запанікував. Вона спробувала допомогти, передаючи речі через ліжко, і він навмисно вертів їх у руках, надягнув шкарпетку навиворіт і зв’язав разом шнурки на черевиках, тож міг смикнутись і впасти біля дверей. Що менше часу залишалося, то більше він метушився. Браян у всій красі.
— А якщо він знає?
— Не знає, — сказала вона.
Вона мала пристрасного чоловіка, якщо пристрасть означає будь-яку силу, супровідний дух дисципліни та самоконтролю, для якого подолати відстань — це швидкий і досконалий порух, наче клацнути радіоприймач. Вона знала про зникнення його батька, але було ще щось, складне й окремішне. Саме воно і привабило її на самому початку, ризикована й еротична пропозиція.
Браян роздивлявся фотографії на стіні біля дверей.
— Яка з них вона?
— Забирайся геть, — сказала вона.
Вона заслала ліжко, зібрала порошок і знову поклала халат до шафи. Вона помила склянку, із якої пив Браян, доки стояла голою в кухоньці, і все видавалося цілковито прийнятним і природним — усе це, заслужене, потрібне, голе, тож вона пішла в душ, а потім одягнулася.
Вона почувалася доволі чудово. Гультяйськи-грайливо, зрозуміло. Так, ніби щось заважало і дошкуляло, а потім несподівано само собою вирішилося.
Вона відчувала, що все гарне — попереду, хоча зазвичай бувало навпаки. Вона впізнає те гарне, коли побачить своїми лос-анджелеськими очима.
Вона стояла перед дзеркалом, поправляючи темні окуляри. Адже якби в неї не було б всього цього, цих планів, маневрів, цього очікування, цього надто вже нечастого Браяна — і це те, у чому вона ледь йому не зізналася раніше, то вона б стала самотньою, непевною і, може, дещо невиразною та їхала б прикрашеним шосе під пекучим сонцем.
Вона відчувала, що подобається. Їй подобалася сьогоднішня вона. На душі був лінивий спокій. Усе пов’язане з Лос-Анджелесом видавалося їй доречним. Вона б навіть сказала, що почасти перебуває у стані ейфорії, хоча не була готова віддатися цьому повністю.
Перед тим як піти, вона востаннє оглянула кімнату. Позичена квартира, вивчений телефонний номер і зашифровані позначки в календарі — це були ті речі, які відкривали світ таємних домовленостей. Справжні дитячі ігри у шпигунів, через які вона почувалася винуватою більше, аніж через секс, соромливе самокатування. Вона поляпала подушку, щоб позбутися слідів. Вона хотіла, щоб усе здавалося недоторканим, щоб Мері Кетрін не мала нічого проти, якщо в неї знову з’явиться потреба в цьому помешканні.
10
Він намастив майонез. Він намастив майонез на хліб. Потім зверху кинув шматок м’яса. Він ніколи не мастив майонез на м’ясо. Він мастив його на хліб. Він кинув м’ясо на хліб і дивився, як з країв стікає соус.
Він узяв сандвіч у сусідню кімнату. Тато дивився телевізор у своєму кріслі, згорбившись, неначе перископ. У батька були недуги, назву яким ще не вигадали. І тут одне грає проти іншого. Якщо одна болячка потребує певних ліків, то інша від них загострюється. Були регреси й побічні ефекти, а також графік вживання ліків, якого Річард з матір’ю намагався дотримуватися, попри щоденні відхилення на півдози, попереджувальні написи «залежно від цього» і «не забудьте про те».