— Шульги, я читав якось… — Він замовкнув, намагаючись пригадати формальні речення з вузької шпальти. — Шульги, до яких я не належу, зазвичай живуть менше, ніж правші. Правші живуть на десять років довше, аніж шульги. Ти в це віриш?
— Ми говоримо про тривалість життя.
— Чоловіки-шульги зазвичай помирають десь у віці, думаю, шістдесяти п’яти.
— Бо вони дрочуть, повернувшись обличчям на північний полюс. — Бад видав репліку, і Річарду забракло бодай натяку на контекст, щоб її проаналізувати.
Він дивився, як Бад витягає цвяхи зі старих дощок, і запропонував допомогу, озираючись і шукаючи цвяходер.
— Отже, Річарде.
— Що?
— Ти проїхав п’ятдесят миль, щоб сказати мені, що мій телефон не працює.
Річард не знав, чи то був початок уїдливих реплік Бада Воллінґа, чи, може, звичайна подяка.
— Сорок миль, Баде.
— О, ти мене заспокоїв. Я б запропонував тобі пива, але…
— Не переймайся.
— Можливо, то Етна проїздить п’ятдесят миль. Точно не пам’ятаю.
Бад не гребував висловлюваннями про особисте життя дружини, про її смаки в сексі чи проблеми з травленням, і щоразу, коли він згадував її ім’я, у Річарда перехоплювало дух від сподівання і через побоювання, що раптом випливе дещо інтимне, навіть попри те, що він знав — Бад робить це, щоб шокувати й відштовхнути його, але Річард вбирав кожне слово, образ і опис запаху, видивляючись на видовженому і зморщеному обличчі Бада ознаки глузування.
— Вона шкодуватиме, що не застала тебе, — сказав Бад, підводячи очі від гнилої деревини та хмари пилу.
Він не був шульгою, але навчився стріляти лівицею. І Бад ніколи не зрозуміє, як він має виказувати свої почуття, щоб уникнути усамітнення. За основу власного навчання він узяв теорію, що, коли ведеш правицею і сидиш зручно до дверцят, то краще, відверто кажучи, тримати праву руку на кермі, а ліву виставити з віконця, руку зі зброєю, щоб не стріляти через своє тіло. Напевно, можна було б поговорити про це з Бадом, і, ймовірно, Бад би його зрозумів. Але він ніколи не зрозуміє, як Річард має все виказувати, ділитися зі сторонніми, стати часткою історії інших людей, бо то єдиний можливий спосіб відкараскатися, вибратися назовні з-під нікчемних подробиць свого їства.
Бад саме розповідав:
— Отже, коп каже: «Ноги разом, голову назад, заплющіть очі, будь ласка». На словах «будь ласка» Етна починає реготати. «Тепер розведіть руки, — каже він. — Тепер указівним пальцем лівої руки торкніться носа». Я стою під зливою, а він мені наказує з машини. «Торкніться до носа вказівним пальцем», — каже мені він.
— Ти ведеш машину лівицею, тож у тебе у п’ять разів більше шансів померти в автокатастрофі.
— Аніж у правші.
— Аніж у правші, — підтвердив Річард з релігійною впевненістю.
Бад відірвав дошку від підлоги.
— То не мій клопіт.
— І не мій.
— Я помру від стресу, — сказав Бад. — Я тобі скажу, наскільки в мене високий рівень стресу.
Річард чекав на продовження. У супермаркеті він сидів у заскленій будці, сортуючи особисті чеки й погашені купони, видавав запакований дріб’язок персоналу за касовими апаратами, але, здається, щось напартачив, і його знову повернули за прилавок, де він сканував товари та заносив коди фруктів і овочів у реєстр і де його час від часу ображали перехожі незнайомці.
— Ми маємо робити свої справи надворі, бо туалет у хаті не готовий. Тож я збудував тимчасовий нужник надворі, єдиний можливий варіант, доки я не зрозумію, як зробити туалет усередині. А Етна, ну, можеш уявити…
— Повертається з роботи.
— Стрес по-справжньому більшає.
— Заїжджає на подвір’я, — продовжив Річард.
— І їй треба туди. Раптом вона згадує. У хаті немає туалету. І вона просто вбивчо на мене дивиться.
Вони говорять неймовірні речі, огрядні жінки в експрес-черзі, а в нього вдома хворі батьки, точніше один хворий, а інша з огидним характером, а вони такі кажуть: «На томатну пасту знижка шістнадцять центів» або «Це не червона груша, а сорт анжу». Вони наполягають, щоб він запитав через ряд. Хіба ви не бачите, що вони не червоні? Він пробив їх як червоні, але ж вони — анжу. Він змушений питати через ряд на іншій касі, де будь-хто в черзі може почути, що він каже.