Він зателефонував С’ю Енн із будинку, у який вдерся. Увімкнув телевізор і набрав студію каналу в Атланті, торкаючись речей носовичком, він приладнав до телефону голосовий прилад, який замовив з останніх сторінок журналу для найманців. Річард зазвичай такі публікації не читав. Він не був ані наглядачем-спостерігачем, ані любителем зброї. У нього був старенький батьків пістолет 38-го калібру. Він не мав надзвичайної вбивчої сили, не пробивав бетонні блоки й не робив дірки з кулак у силуетних мішенях. Він просто вбивав людей.
Він виїхав з лісу на відкритий простір, де дорога спускалась у заплаву, і відчув справжню силу вітру.
Він зробив дзвінок і ввімкнув телевізор або, може, навпаки, увімкнув без звуку рукою, двічі обмотаною носовичком, він ніколи не почувався таким розкутим, розмовляючи з кимось телефоном чи віч-на-віч з чоловіком або жінкою, як того дня зі С’ю Енн. Він бачив її там і розмовляв з нею тут. Він бачив, як у кутку кімнати безгучно рухалися її губи, тоді як слова м’яко і приємно падали на котушки його потайного вуха. Він говорив з нею телефоном і підтримував зоровий контакт із телевізором. Так у ньому зринало знання, що він справжній. Випромінювання цієї жінки з неземними очима і запаморочливим волоссям приголомшили його серце. Він говорив дедалі впевненіше. Він повертався в себе, полохливий, проте безсоромний, дещо марнославний, спокійний, щирий, розумний, невловимий, коли треба, стоячи тут, у чужому будинку, біля лампи без абажура, а вона слухала і запитувала, дивлячись на нього з екрана на відстані трьох метрів. Своєю променистістю вона могла зробити його справжнім.
Цією дорогою не їздили. Можна проїхати тридцять миль і не зустріти жодної машини. Можна побачити лінії електропередач, які тягнуться вдалину, поки видно оком, занурюючись у землю, як того вимагає перспектива. Коли вітер ущухає, неспокій охоплює цей край і змушує замислитися про тишу перед Судним днем.
Потім ефір перемкнули на відеозапис. Він підозріливо ставився до плівки, бо там був незнайомий йому ракурс, і його не полишала думка, що дівчина ось-ось поверне камеру — і він потрапить у кадр. Він переглядав відео десятки разів, сидячи із замордованим болем татом, і щоразу, дивлячись запис, думав, що ось він з’явиться у власній вітальні, відокремлений від того, ким є, скоса зиркаючи з-за керма своєї невеликої автівки.
Він ще двічі телефонував С’ю Енн після того, але комутатор не з’єднував, бо багато інших намагалися до неї додзвонитися, а комутатор був підозріливий, різкий і недовірливий. Вона потрібна, щоб утримувати його цілим. Він, імовірно, сказав би їй своє ім’я. За певну кількість його дзвінків і днів вона б його розколола, дивлячись з екрана. Він би здався їй у сяйві вогнів, Річард Генрі Гілкі, штовхаючись коридором у супроводі чоловіків у ковбойських капелюхах зі С’ю Енн Коркоран поруч.
Він проминув флагшток, де бився фал. Вітер бив фал об флагшток, і через повторюваний шум Річард чомусь слабшав.
Він увійшов у дім і побачив батька, який увесь скрутився перед телевізором. Мати стояла в кухні, збиваючи щось вінчиком у білій мисці.
— Диви, кого за вуха притягнуло.
— Я їздив до Бада.
— А в тебе ще є час, щоб їздити до Бада?
— Треба дати татові «Нітроспан».
— Ну так давай.
— Добре, а нам не треба зателефонувати щодо нової дози?
— Я не телефонувала. А ти? — запитала вона.
У заскленій будці був отвір, щоб крізь нього говорити. Але його повернули до каси, де він мав спілкуватися через ряд.
— Я зателефоную, — сказала вона. — Але він поїхав.
— У них є ціла служба, що приймає дзвінки.
— Автовідповідач повідомить мені, що він поїхав.
— Я сам збирався зателефонувати, — сказав він.
— Я зателефоную, — наполягала вона, — а ти намасти.
Після вечері він мастив батькові груди. Батько лежав горілиць у ліжку, вигляд мав щетинистий, нібито він пережив кораблетрощу і сидів на острові, і лише очі — вологі та глибокі — благали дати ще трохи часу. Річард намастив груди, застібнув батькову піжаму і подумав про час, про той день, коли він буде змушений підтирати йому зад.
А там невдозі треба буде і родичам повідомити.
Він у них оживав. Він жив у їхніх історіях, газетних світлинах, він зберігся в сімейних спогадах, жив із жертвами, жив далі, злившись, двоївся, четверився і так аж до двозначних цифр.
Він стояв у дверях кухні, спостерігаючи за тим, як вона готує батькові ранковий розчин.
— Гаразд, на добраніч.
— І тобі гарних снів, — відповіла вона.
Він пішов до своєї кімнати та присів на стілець, щоб роззутися. Усе значення цього життя полягало в тому, щоб нахилитися, розв’язати черевики та поставити їх у призначене місце, щоб звідти розпочати новий день.