— Ти бачиш сміття всюди, бо воно всюди.
— Але раніше я цього не помічав.
— Тепер ти просвітлений. Будь вдячний, — сказав я.
Наші кросівки виявилися геть нікудишніми для плитняка і туфа. Ми бігли доріжками, загидженими солом’яним лайном орендованих коней, ми бігли, хапаючи повітря і важко дихаючи, важко дихаючи, бо розмовляли, і піт стікав по обличчю Сімза перехресними струмочками. Я не відставав. Важливо не відставати, не зупинятися, показувати, що можеш розмовляти під час бігу, показувати, що можеш бігти й не відставати. Піт стікав по наших тілах, приклеюючи футболки до спин.
— Ми виходимо на вулицю і чекаємо. Хлопець підганяє нашу автівку. Я тим часом дивлюсь у провулок. І бачу щось цікаве. Огорожу, залізну огорожу вздовж стіни. По суті клітку. Три боки та верх. Ковані залізні ґрати і великий замок.
Він то говорить, то замовкає, слова вихоплюються з його грудей.
— І мені треба зробити кілька кроків у провулок. Щоб точно побачити, що воно таке. І до того, як я його бачу, я відчуваю запах. Клітка забита пакетами зі сміттям. Залишки їжі в пластикових пакетах. Ресторанне сміття за добу.
Він дивиться на мене й біжить.
— Навіщо вони його огородили? — запитую я.
Він позирає на мене.
— Із парку прийдуть знедолені та його з’їдять.
Ми повернули назад до купки будівель із рожевим тиньком, які палали на сонці. Підтримувати темп Сімза нелегко. У нього повільна сила гладкого колишнього боксера, який ще має резерв глибинної витривалості, запаси нафти, викопного палива — у нього досить калорій, які треба спалювати, а поту стане, щоб утопитися.
— Чому ресторан не дозволяє їм їсти залишки?
— Бо це власність, — відповів він.
Над нами низько пролетіли п’ять реактивних винищувачів тісним порядком, і тривожне ревіння впало долиною, а Сімз ткнув великим пальцем у небо, наче сигналізуючи про те, що я не зауважив.
Я й досі бачив своє обличчя таким, яким воно було вчора ввечері, коли п’ять балів здригнули кімнату, усі ті зусилля, що знадобилися, щоб примирити сили, які тиснули одна на одну.
Ми хекали далі повз поля для гольфу і гостеві котеджі, підстрижений світ людей у м’яких пастельних тонах, що живуть організованими групками по чотири, і я відчув полегшення, коли наш біг майже завершився.
— Хочеш запитати мене про судно? — сказав він.
— А судно зареєстровано в Ліберії?
— На початку було. Я чув, що зараз воно зареєстроване в Панамі.
— Хіба це можливо? Міняти реєстрацію під час рейсу?
— Не знаю. Поза моєю компетенцією, — відповів Сімз. — Але чутки про судно не тільки стосуються того, що судно перевозить у трюмах. Або хто його власник. Чи куди воно прямує.
— Гаразд, що ще?
— Чи це звичайне вантажне судно? Чи, може, ми тут трохи заплуталися?
— А яке ще судно, крім вантажного, здатне перевозити вантаж?
— Нагадай мені якось прочитати тобі лекцію про мулові відходи.
Він зареготав і побіг, трохи підстрибуючи та пританцьовуючи, розвівши лікті та клацаючи пальцями, і вирвався вперед. Я відчув дух змагань, примус, що натякає на можливу ганьбу через поразку, і поквапився його наздогнати.
І цікаво, що пізніше це заняття з копирсання у відходах, старі п’янчуги й діти-втікачі, які прослизають у провулок, щоб дістати хлібні скоринки та смужки яловичини з прожилками, — пізніше з Детвілером ця тема знову вигулькнула, але по-іншому, уже з домішкою експериментального театру шістдесятих.
Утрьох ми виїхали на сміттєзвалище у другій половині дня, півгодинна подорож на схід, частково по дорозі з обмеженим для військових потреб рухом. Сімз мав перепустку, що дозволяла проїзд у погоджені години, домовленість, що діяла між «ЛукаВі» й одним управлінням у закутках Пентагону, і це врятувало нас від необхідності їхати об’їзними шляхами.
Будівельна команда скінчила на сьогодні роботу. Ми стояли над дірою в землі, над спроектованим інженерами кратером завглибшки у сто п’ятдесят метрів і десь милю в діаметрі, із розкиданими вздовж уступчастих ділянок тупорилими машинами й похилим дном, майже повністю вкритим неймовірно яскравим простирадлом, поліетиленовою сріблясто-блакитною шкірою, яка вловлювала порухи хмар і перекочувалася за вітром. Я дуже здивувався. Видовище цього місця, чимала видовбана чаша, вправно оправлена пластиком, стала для мене першою матеріальною ознакою того, що це справа певної радикальної пишноти та навіть своєрідної величі, можливо — червонохвості шуліки, прозорі у променях вечірнього сонця, і весняні паростки юки, високі, як чарівні палички й та мембрана підвищеної щільності, яка, з одного боку, була дивною, а, з іншого, певного мірою зрозуміло прекрасною, запобіжний засіб, система газового контролю, і кратер, де це нашаровувалося, щодня готовий прийняти тисячі тонн сміття, твого і мого сміття, яке поховають у пустелі. Я слухав, як Сімз називав цифри, скільки метану ми матимемо на освітлення домів, і відчував дивне піднесення, відданість компанії та справі.