— Як же звати коня індіанця?
— Скаут, ага? Я вражений і шокований. Глибокий культурний провал, чуваки. Кінь Тонто. Таке треба знати.
Він нахилився до нас, продовжуючи кпинити.
— Судно, що перевозить тисячі барелів промислових відходів. Чи героїн ЦРУ? Я можу в таке повірити. Знаєте чому? Бо повірити в таке легко. Ми б були тупими, якби в таке не вірили. Після всього, що ми знаємо.
— А що ми знаємо? — запитав Сімз.
Просто над нашими головами через дорогу пролетіли бойовим строєм десять-дванадцять гелікоптерів, великі атакувальні машини, що у світлі вогнів мали вигляд маніакальних янголів, вони пронеслися над нами оглушливим поривом, який висмоктав повітря з автівки та змусив нас заклякнути й попригинатися.
— Що все пов’язане, — сказав Джессі.
Не скажу, що мені не подобалася моя попередня робота. Здебільшого я писав промови для голів корпоративних зборів, рум’яних білявих хлопців із великими хижими носами, патріархів тої чи тої промисловості. Зазвичай їх вабив спорт, і на літаках компанії вони діставалися до віддалених озер у Канаді, де рибалили на останніх незапаскуджених водоймищах континенту. Якось мені довелося супроводжувати в такій подорожі одну таку голову на ім’я Макгенрі, що насправді виявився приємним і порядним чоловіком, якому належали кілька компаній з програмного забезпечення, що мали контракти з урядом. На озері також були його онуки, двійко білобрових хлопців у пуховиках, які жадали кривавого спорту. Я стояв і роздивлявся на березі старий будинок з кедровою дранкою і високими димарями, а також обшарпані та потріскані меблі на веранді цього сховища в лісовій глушині. Я роздивлявся будинок, і дивно, але мені чогось стало сумно. Можливо, він нагадав мені щось із минулого, передчуття навспак: велична простота, високі стелі й нафталінові кульки в невикористовуваних кімнатах, на ліжках для гостей товсті шкарубкі ковдри з емблемами коледжу — натяк на те, чого я ніколи не мав, але що чомусь здавалося знайомим, зібране до купи десь на задвірках пам’яті. І те, як хлопці тримали дробовики, наче народжені для цього, розумієте — вони були дітьми, а я дорослим, який відчував, що одержав від них, від Джоно і Тодда, свою порцію інструктажу, хоча я й не брав участі в переслідуванні дичини. Здебільшого я сидів на веранді та складав промови для Макгенрі, але завдяки хлопцям я зрозумів, що значить зростати в такому світі, відповідати чиїмось очікуванням — світі, створеному грошима, із прямою поставою, чіткою промовою, емблемами коледжу на ліжках і відчуттям уроджених привілеїв і гідної історії. За вечерею ми розмовляли про їхній побут, школу і спорт, і я втішався їхньою безтурботною молодістю, грубою молодістю в найкращому сенсі слова, здоровою, життєрадісною і незавершеною. Іншою моєю втіхою було ходити, як вони, вайлуватою ходою, відчувати, як воно — закидати вудки в сонце, коли тебе у світі нічого не турбує, окрім тертя о шорстку деревину човна і вранішня спека на руках, і навіть коли я відчував, як щось витягувалося з мене назовні, щось кутасте, я міг повернути його назад під час розмови за столом і позбутись у пульсації вогнів, які горіли у величезному домашньому вогнищі, обкладеному диким каменем.
Я робив нотатки та знайомився з присутніми, сновигаючи серед щільної купи устаткування на площі в кілька гектарів: серед кранів, бульдозерів, гідравлічних вузлів для потужних навантажувачів і засобів транспортування, сміттєзбиральних вантажівок, що, попри всю свою більшину, видавалися іграшковими та незайманими у блискучій фарбі, не готовими для подальшої бридкої роботи.
Я стояв біля службової моделі шредера «вотерґейт» і обговорював одне технічне питання з агентом із продажу, займався самоосвітою, роблячи примітки під час розмови, і саме тоді я зауважив жінку у вузьких джинсах із сумкою з сатиновою аплікацією через плече, що стояла біля ряду з новим програмним забезпеченням, — вона була не з нашого кола.
Коли вона підвела голову і подивилася в мій бік, я її впізнав. Я бачив її у фоє з чоловіком, вчора чи позавчора, чи коли воно там було, вона йшла навшпиньках, випадкова особа, яку вихопила камера серед драглистої суміші гультяїв і носіїв, а тепер вона дивилася просто на мене, потайки чомусь тішачись.
Ми пили каву біля басейна. Була десята ранку, і під час бесіди ми краєм ока бачили доглядача басейна і садівників.
— Серед сміттєзбиральних машин. Дивний спосіб провести ранок, Донно.
Ми обмінялися лише іменами.
— Зміна ритму, — відповіла вона.
— Після чого?
— Після чого. Після перебування тут і того, що ми робимо.