— Ти про що?
— Я про те, що все цікаве в моєму житті відбулося замолоду.
— Якщо ти трахнеш мене, то ненависно трахнеш. Ти так хочеш? Ти про це, коли кажеш про агресію?
— Ні. Але чого хочеш ти? Ти напівроздягнута в моїй кімнаті.
— Можливо, це те, чого хоче Баррі.
— Підкласти тебе в ліжко до чоловіка, який тебе ненавидить?
— Ми тут, щоб розширити свій світогляд.
— Тож це заради нього.
— Можливо.
— Виконуєш наказ.
— Ні, втілюю фантазію, виконую її.
— А що заради тебе робить Баррі?
— Це тебе не обходить, хлопче, — прогугнявила вона, наче завсідниця сільського генделика.
Мені не хотілося занадто швидко її розуміти. Можливо, вона тут взагалі не через секс, а через те, що за ним стоїть, — додатковий матеріал, який доповнює досвід. Ми обговоримо секс, але не станемо ним займатися, і вона щасливо повернеться до свого товариша з обміну. Я подивився на синець на стегні. Було неприємно думати, що вона — заручниця бажання свого чоловіка і тут, щоб зробити справу і мерщій бігти до нього, старого Баррі, колишнього сценариста, напевно, який заробляє тим, що продає нерухомість пенсіонерам по телефону. Коли я нахилився, щоб її поцілувати, вона відвернулась і досвідчено знизала плечима, майже невловимо і відчужено, що відкинуло мене на інший бік сприйняття.
— Може, ти не дуже помиляєшся щодо мене, Донно. Може, я маю теорію про шкоду, яку завдають люди, коли дещо роблять публічним.
— Продовжуй. Ми завжди цінуємо конструктивну критику.
— Але я не думаю, що тобі вона сподобається. Критика буде надто особиста.
— О ні, мені сподобається.
— Імовірно, я виставлю себе посміховиськом.
— О, посміховиськом. Хотілось би на це подивитися.
Вона розстебнула годинник і кинула його на ліжко. Я відчув нестримне бажання трахнути її просто зараз, ризикуючи бути розчарованим через млявий секс за угодою, що може прослизнути в кімнату зі свінгерського плавучого театру. Бо я не знав, якими безглуздими були мої слова, якими по-школярськи серйозними, або що я насправді втрачав, відхиляючись у подробиці особистого життя.
— Продовжуй. Просвіти нас, — сказала вона.
Я знову спробував її поцілувати, і цього разу вона не відхилилась і відповіла дещо прохолодним ковтком, натякаючи на відстань, яку ми ще мали подолати.
— Давним-давно, багато років тому я прочитав книжку «Хмара Непізнаванного». Її написав анонімний містик, я не певен, можливо, чотирнадцятого століття, коли там була Чорна Смерть, — він писав за часів Чорної Смерті. Мені цю книжку дав священник. То була священницька частина мого життя. Він притиснув книжку мені до грудей. За роки я забув майже все, що з неї вичитав. Але знаю, що саме вона змусила мене замислитися про Господа як силу, яка самоусунулася від нас, бо в цьому коріння його волі. Я пам’ятаю одне речення.
— Гарненька назва.
— Я пам’ятаю назву й одне речення.
Я зробив паузу, щоб дати словам сформуватись і розташуватися, моя рука на її щиколотці, і я відчував певний знак готовності до сприйняття, необхідний мені, щоб відкинути думки про недоречність. Якого біса, подумав я. Використай нагоду.
— Речення десь на початку книжки, і я відразу відчув, що до мене безпосередньо звертається сам автор, ким він там був, поетом чи поетом-священником, так я собі уявляю. «Завмри на мить, хирля ти жалюгідне, й оціни себе». Розумієш, то був я, так проникливо обраний, той, хто живе у стані розгубленості та самооцінювання, двадцятирічний, але дурніший за своїх приятелів, який відчайдушно намагається знайти своє місце. Я прочитав книжку і почав міркувати про Бога як про таємницю, довжелезний неосвітлений тунель, який веде вдалину. То була моя жалюгідна спроба усвідомити нашу нікчемність перед Божою неосяжністю. Оце я поважаю в Богові. Він береже свою таємницю. А я намагався дістатися Бога завдяки його таємниці, його непізнаванності. Імовірно, можна пізнати Бога завдяки любові, молитві, видінню або ЛСД, але не завдяки розуму. Так нам говорить «Хмара». Так я навчився поважати силу таємного. Ми дістаємося Бога завдяки його несотворенності. Ми зроблені, створені. Бог — несотворенний. Як ми можемо намагатися пізнати його сутність? Ми його не знаємо. Ми його не підтверджуємо. Навпаки, ми плекаємо його заперечення. Ми — жалюгідні хирляки, розумієш. І ми неприховано намагаємося зважитися, що з’єднує нас із самою ідеєю Бога. «Хмара» радить зважитися на одне слово. І навіть краще — слово з одного складу. Дуже приваблива ідея. Мене не полишало бажання віднайти те єдине слово, той єдиний склад. Романтично. Загадка Господа романтична. Завдяки цьому слову я більше не відволікатимусь і наближуся до непізнаванного єства Божого.