Він сказав Марвіну:
— Наші бомби більші, ніж Захід взагалі може уявити. Саме тому вікна так легко і б’ються.
Так, Марвіну муляло думати про людину, яка мешкає в таких умовах, тягаючи кухонний кран взад-вперед, гусак і два вентиля, але вода біжить лише з холодного, із сім’єю, що юрмиться в чотирьох стінах, але почувається так зухвало і впевнено, і Марвіна доводило до сказу те, як людина може жити без найнеобхіднішого того самого, Елеонор знала слово, того, що доповнює матеріальний комфорт, — вона так витончено це каже.
Вона гукнула до нього:
— Їдьмо звідси.
І дорогою до Західної Європи його система повільно повернулася до звичних, висівкових ВК, здорових і м’яких.
Вони їхали потягом у Швейцарії, нормальна нейтральна країна, їхали крізь тунелі й повз озера в місячному сяйві, і Марвін почув знайомий голос десь попереду, потріскування і шум радіо, він пішов на цей звук у передню частину вагона, де двоє вояків схилилися над маленьким переносним приймачем із хирлявою антеною і слухали Расса Годжеса на каналі збройних сил, його звіт про гру переривався, коли потяг заїжджав у тунель, і саме там перебував Марвін, коли Томсон вибив гоумер, — мчав крізь гору в Альпах.
Елеонор саме вийшла з душу, коли нагодився Марвін, заповнюючи своїм настроєм кімнату. У рушнику вона стояла рожевими пальчиками на підлозі й дивилася на нього.
— Судно прибуло. «Лакі Арґус». Сьомий пірс. Точно, як вони й казали, до хвилини.
— А Вейнрайт? — запитала вона.
— Не було на борту.
— Випрям спину.
— Змінив судно у Ванкувері.
— Відомо, де він?
— Підписав контракт з іншим судном. Воно прямує кудись на північ. Цей Чакі полюбляє холодну погоду.
— Ти його знайдеш.
— Це не має значення.
— Насправді має. Я вважала, що ти божевільний. Але тепер зрозуміла. Так, ти — божевільний, але цьому є певне обґрунтування. Невеличке зернятко майже дитячої логіки. Те, що спадає на думку перед сном. Ти маєш завершити історію. Любий Марвіне. Без останньої ланки до м’яча ніяк не дізнаєшся напевно, як закінчується історія. Чого варта історія, кінець якої невідомий? Хоча в нашому випадку, думаю, нам потрібен не кінець, а початок.
Вона подобалася йому в рушникові. Уперше вони зустрілися наприкінці війни, сказали одне одному «привіт-бувай», але потім листувалися, вона була черговою з ліхтариком під час авіаційних нальотів, так це називалося, він — інтендантом, який роздавав презервативи перед днем Д, а військові натягували їх на дула своїх гвинтівок, щоб туди не потрапили пісок і вода, і вона й досі, після двадцяти семи років шлюбу, подобалася йому в рушнику або в білизні.
Він сидів у трусах на краю ліжка, знімаючи еластичні шкарпетки. Усе буде як у туристичних рекламах: вони займуться подружнім сексом у чудовому готелі. Краєвид з їхньої кімнати відкривався на інший краєвид. Із вікна вони бачили офісні вежі на протилежному боці двору і віддзеркалення хмар у панорамному вікні готельного ресторану.
— Марвіне, ти плануєш її надягати?
Вона говорила про його перуку.
— Вона мені потрібна, бо я так себе бачу.
Перука була йому потрібна ще й тому, що прикривала його величезні вуха і скрушний ніс. Він хотів бути привабливим для Елеонор, навіть попри те, що вона на це не надто зважала. Увечері він одягне найкращу сорочку з такими французькими манжетами, аж йому захотілося замугикати пісеньку, як там її…
— Ти — мій чоловік, із нею чи без неї.
Вона промовила фразу так напівудавано тремтячи вустами, аж він відчув, що йому належить увесь світ.
Вона вислизнула з рушника і зіперлася коліном об край ліжка. У них, сором’язливих, але пристрасних, досі був медовий місяць, і Марвін зі своїм відчуттям уродженого бруклінця і вірою в скептичну реакцію тільки тепер почав розуміти, як важко і надалі, після стількох років, вірити в сентиментальну казку, у їхню неподібність, те, що він сам сфабрикував з її акценту і кольору обличчя. Він оглядав Елеонор, і таки правда: вона мала подібний апетит, її ділові амбіції переважали його, а головною її амбіцією була Америка, факт, який він спромігся проґавити, — речі, місця, яскраве дзижчання продуктів на полицях, сонячний удар усмішки долі.