— Це моя дружина.
— Жінки до нас рідко заходять, — промовив Томмі як буддійський чернець з віддаленого поселення: ввічливо і мудро.
— Дивно, що до тебе взагалі хтось заходить. Бо, щиро кажучи, хто сюди прийде? — запитав Марвін. — Тобі б зробити це місце бодай трохи презентабельнішим.
— Презентабельнішим. — Гарне слівце. — Подумай, Марвіне. Що я тут продаю? Я ж не продаю побутові товари в регіональному торговельному центрі.
Він був розумним і доволі приємним чоловіком, але із якимсь позавіковим обличчям, що й бентежило Марвіна, бо хотілось знати, скільки років тому, із ким розмовляєш.
— Що ти сьогодні продав?
— Ти перший у крамниці.
— Чого ж ти такий задоволений?
— Я тут з опівдня. Інші торгаші не відкриваються, доки не стемніє.
— З опівдня. І жодного відвідувача.
— Як дивно бачити жінку, — сказав Томмі.
Елеонор стояла нерухомо, ще, певно, трохи паралізована власним екзотичним статусом.
Вона запитала:
— А хіба ви не маєте заохочувати своїх клієнтів купувати? Вибачте, що лізу не у свою справу.
— Заохочувати. — Оригінальна ідея. — Я вважаю, що заохочення вже в них самих. Мої предмети не мають естетичного інтересу. Вони знебарвилися і розпадаються. Старий папір, та й по всьому. Мої покупці здебільшого приходять заради хаосу і безладу. Це історія, частиною якої вони себе відчувають.
Марвін звернувся до Елеонор:
— Я завжди думав, що люди, які зберігають усю цю старовину, бейсбольну старовину, я завжди думав, що вони живуть на Сході. Я думав, що саме там відбуваються всі пригадування. Томмі — перший колекціонер, якого я знайшов західніше Піттсбурга.
Усмішка Томмі була такою легкою і швидкоплинною, що вхопити її можна було лише з плівкою для НАСА. Смуток плинув по його маленькому іграшковому обличчю, і Марвіну по-дитячому закортіло дотягнутись і торкнутися його, щоб побачити, чи воно таке, як і в нього, та сама груба обвисла шкіра, яку він щодня мив і голив.
— Знайшов свого чоловіка? — запитав Томмі.
— Я знайшов своє судно. Чоловік? Забудь.
— Ти маєш від цього відмовитися.
— Хто б казав.
— Неможливо повністю встановити минуле, Марвіне. Відмовся. Облиш. Заради власного добробуту.
— Хто б казав.
— Позбудься цього, — сказав Томмі.
— Ти сидиш тут, вдихаючи пил, наче статуя…
— Вершника, — підказала Елеонор.
— Статуя вершника в парку.
— Твоя правда. Ситуація зі мною навіть менш реальна, аніж твоя. Ти принаймні подорожуєш. А я сиджу тут із крихкими паперами. Усе має свою поетичну помсту.
— Що за помста?
Усмішка, схожа на дихання колібрі, ковзнула по губах Томмі.
— Помста популярної культури тим, хто сприймає її занадто серйозно.
Ефект репліки був відчутним. Марвіну здалося, що в нього в грудях кореєць у кімоно розтрощив цеглину ударним краєм долоні. Але потім він подумав: як можна не бути серйозним? Що значить не бути серйозним? Що може бути серйознішим за це? І навіщо тоді прокидатися вранці, якщо не намагатися протиставити неосяжності відомих сил світу щось потужне у своєму житті?
Він бачив, що Елеонор хоче піти. Він знав, що вона думає: принаймні у Марвіна в підвалі охайно.
Він побачив те, що мав купити насамперед. У кутку лежала занедбана порожня коробочка з позначкою «Сполдінґ — офіційний представник Національної ліги № 1» — колись, багато років тому, там зберігався новий бейсбольний м’яч. А він прибереже її до того часу, коли заволодіє старим, вживаним і побитим м’ячем, якщо колись це таки станеться. Він потягнувся за гаманцем. На стіні висіла світлина президента Картера з донькою, як її там, де вони стояли в Розарії разом із Боббі Томсоном і Ральфом Бранкою, які силувано всміхалися.
Вони вийшли на вулицю. Жінка в лахмітті штовхала в магазинному візку свої речі, вочевидь, налаштована на цілком конкретний пункт призначення. Чи чекає на неї десь сім’я, чи вона пасажир з майбутнього, як живуть непомітно для нас люди в підвалинах, як її там, інфраструктури, у тунелях і нижче під’їздів до мостів?