— У Томмі такий щасливий вигляд. Хіба так можна, коли живеш у темряві?
— Піднімай ноги, Марве. Ти не хворий, а здоровий.
— Щодня на самоті в підземеллі.
— А в нього є дружина, діти?
— Не знаю. Хто таке запитує? У середовищі колекціонерів про таке не запитують.
— Чи до смаку йому втіхи звичайного життя, як думаєш?
— Ти просто неперевершено вимовила це слово.
— Чи вирощує він улітку в себе на задньому дворику джерсійські помідори?
— Дивлюся я на нього і не бачу, щоб у ньому щось натякало на томати.
— Чи наречена супроводжує його в ділових подорожах?
Елеонор знала, як його ощасливити. І таки її правда — зрештою, як і завжди — щодо помідорів, хімчистки, будинку із просторим підвалом, доньки, яка не завдавала їм зайвого клопоту і не робила нічого крадькома поза шлюбом. І тепер згадай Томмі, який опівночі їсть у себе в крамниці камбоджійську їжу на винос. І згадай Аврама в Горькому, який іде коридором із кухонним краном, коли хоче помитися.
Поруч зі старим клопівником вони побачили таксі, яке працювало на холостому ходу.
Однак насправді, щиро кажучи, саме Марвін човгав, саме Марвін був справжнім шлімазлом і, як на власний розсуд, навіть безталанним, Марвін — уболівальник «Доджерз», приречений через те, що не хотілось би називати.
Їх проминула поліційна машина з увімкненою сиреною, захлинаючись в обертах світла й виття і скидаючись на блендер на їхній кухні, — вона нав’язливо робила фруктові коктейлі, які вони не мали морального права не випити.
Час подумати про сон. Але перед цим, хоча вже було далеко за північ, він запросив її потанцювати в залу для відпочинку в готельному пентгаусі, усамітнену кімнатку з невеличким естрадним ансамблем.
Вони ковзали по підлозі, розгойдувались і нахилялися — хай і не зовсім, лише робили паузу, формально вказуючи, що тут має бути нахил. Їм подобалося танцювати, вони були майстерною парою, колись займалися танцями, проте вже забули, давши звичці вислизнути від них за всі ці роки, як забувається певна їжа, яку колись смакував, наприклад, популярна раніше російська шарлотка.
Вона провела пальцями по його вогнестійкому волоссю.
Марвін тримав її близько і відчував задавнену невіру в те, як їх взагалі звела доля, таких різних людей, навіть якщо вони такими й не були, і він знав, що сила цієї невіри — те саме, якщо її можна виміряти, що й бути враженим коханням.
Але в підземних течіях, у марвінізмі своїх безіменних глибин, він і досі відчував дещо нерозбірливе, яке не давало заспокоїтися.
І коли вони, танцюючи, наблизилися до вікна, він поглянув на вогні Бей-Бріджу, що вигинався крізь імлу, і побачив старий занедбаний танкер, який затишно колихався на причалі, їдкий і покинутий, і тоді ж він порахував до сьомого пірсу і виявив, що «Лакі Арґус» уже розвантажився і відшвартувався на хвилях припливу, темна брила, що йде на, як її, на повному ходу у велику бездонну нічну небезпеку.
3
У клубі особливо ніхто не веселився. Тут було семеро постійних відвідувачів, враховуючи Сімза і мене, і четверо хлопців на естраді — сакс із козлячою борідкою і його сутулі колеги.
Не знаю, де ми були, Лонґ-Біч, Санта-Моніка чи в якомусь іншому розпливчастому передмісті. Це був уже третій клуб, до якого ми завітали, і я остаточно втратив і без того вбоге відчуття орієнтації у просторі. Цього вечора Велет Сімз не був занадто балакучим, біг дистанцію з похмурою рішучістю, випив пів чарки й одразу рушив на вихід, наче людина з епічної поеми, якій дали завдання.
— Агов, Сімзе. Ходімо додому, добре? Тобі не подобається музика. Не хочу, щоб ти думав…
— Із музикою все гаразд. Музика як музика.
— Але не треба думати, що ти маєш мені щось показати. Ходімо додому. Я ще трохи побуду і викличу таксі.
— Ходімо додому.
— Ходімо додому. Оце правильно. Але спочатку скажи, хто тебе розлютив.
— Я не розлючений. Не думай, що оце лють, — відповів він.
Літній офіціант, у якого з однієї ніздрі стирчав ватний тампон, приніс нам напої. Я прочитав у нього на майці «Футбол. Понеділок. Вечір. У “Філейцях і реберцях” Роя Ерлі». Сьогодні був не понеділок, та й ми були в іншому місці.
Я запитав:
— Що трапилося?
— Що трапилося. Що трапилося вдома?