— Я грав на ріжку. Ти знав?
— І досі граєш?
— Старий ріжок із ломбарду. Врешті-решт викинув його.
— Але він і досі в тебе?
— Викинув, — повторив він.
— Ти його не зберіг?
— Нащо? У нього був жахливий звук.
— Чудово мати таку штуку. Стара труба? До речі, вони випадково називалися не черевики з кольоровими союзками? То не ті черевики, про які я говорив, не ті двобарвні.
— Його звук схожий на смерть і поховання музики.
— Йолоп. Ти мав його зберегти.
— Зажди. Це я йолоп?
— Чудово мати таку штуку. Подібні штуки треба зберігати. Чийсь ріжок? Чудова штука.
— Зажди.
— Величезна помилка, Сімзе.
— Я — йолоп?
Першим вийшов піаніст, а за ним басист. Ударник був у темних окулярах і з пов’язкою на голові.
— Судно повернулося, — сказав він. — Ти знав?
— Ні.
— У Сан-Франциско, вище по узбережжю.
— Хто тобі таке розповідає?
— Ти знаєш, як поширюються плітки. Ніхто не розповідає. Ти їх просто чуєш.
— І що чути про вантаж?
— Це вже зовсім інша справа, — сказав Сімз, перемкнувшись на вимушений голос продавця вживаних машин, від чого я зареготав. — То вже насправді цікавезно. То вже по-справжньому особлива справа з усіма тими плітками.
Нарешті з’явився музикант із ріжком, сухоребрий чоловік із золотим ланцюжком і без передніх зубів у курортному одязі й сандалях.
— Подейкують, що то був героїн. Подейкують, що ЦРУ переправляло героїн, щоб фінансувати свою таємну операцію. А ми з тобою в це не вірили.
— Бо ми компетентні люди.
— І ми не помилялися, — сказав Сімз. — Бо то не героїн. То не токсичні хімікати, не промисловий шлам і не героїн.
— Що ж воно таке?
— Плутанина зі словом. Отаке.
— Із яким словом?
— Ти ж знаєш, як називають героїн. Герич, гера, білий коник, смек, його по-всякому називають. А ще як, Ніку?
— Гівно.
— Бач, це не судно, повне героїну. Це судно, повне гівна.
Ми миттєво нашорошились і протверезіли. Один з тих епізодів найвищого просвітлення, які трапляються вночі під час п’яної балаканини.
— Хоча, якщо подумати, хіба, за чутками, то було звичайне вантажне судно?
— Танкер-муловіз. Виявляється, плітки не брехали.
— Перевозив очищені людські відходи.
— Від порту до порту, і так близько двох років, — продовжував він.
Ми чули музику і відгомін радіо чи телебачення, які долинали звідкись із дальньої кімнати, і те, як у кінці бару дзеленчав касовий апарат.
— Скажи їй, що тобі шкода. Іди додому, Сімзе.
— Можливо, це вона має мені сказати.
— Скажи їй перший.
— А якщо це взагалі не моя провина. Ти про таке не думав? Підбурювач.
— Не має значення, бо ти йолоп.
— Це вже вдруге, — сказав він, показуючи два пальці.
Ми вийшли з клубу і пішли в інше місце зі смугастими, як зебра, стінами та столиками, там було доволі людяно, і приміщення гуло, наче рій, а люди ходили в авіаторських окулярах і сріблястих сорочках.
— На ньому білий костюм.
— Так.
— Він грає на альті.
— Так.
— І він ніби видається з фотокартки, із самої рамки.
— І на ньому біло-брунатні черевики. Двобарвні. Але це не черевики із союзками.
— Я не питав про черевики. Начхати мені на них.
— Я просто кажу.
— Мене не цікавлять його черевики.
— Вони якось називаються. Я намагаюся пригадати.
— Якось іншим разом.
— У нью-йоркському клубі, — сказав я.
— Ти точно знаєш? Думаєш, я не знаю? Фотографія ж моя? У мене вдома поговоримо про неї?
Офіціант приніс спиртне.
— Слухай. Іди додому, скажи їй, що тобі шкода, помийся і лягай спати.
Він поглянув на мене, випнувши нижню губу.
— Є ще дещо.
— Що? — запитав я.
— Суддя виписав ордер, судову заборону, і вони тепер не можуть скидати мул, бо там поховане тіло, — сказав Сімз, хильнув чарку і витяг з кишені сигару.
— Яке тіло?
— Яке тіло. А кого б ти хотів? Того і є. Я чув, що одного гангстера. Застрелили в потилицю на знак покарання.
На естраді виступало тріо зі співачкою. Смугасте руде волосся і мідяна шкіра, а мікрофон вона притримувала на блискучому стегні, доки музиканти не подали знак про початок нового куплету.
— Ми ніколи не сваримося. А наші друзі так, — сказав я.
Коли сет завершився, нас охопили втома і певна застійність. Сімз видув дим над моїм плечем. Я штовхав кубик льоду в склянці, тицяв його пальцем і спостерігав, як він гойдається.