У приміщенні майже на лишилося людей, а музиканти досі грали блюз.
— Ласкавіше з нею, — сказав я. — Іди додому, побалакай з нею, ласкавіше. Ти знаєш такий вислів? Ласкавіше. Казали так, коли ти був негреням у Сент-Луїсі, Сімзе?
— Якось прийшли робити перепис.
— Так, і що?
— Мати сказала, щоб я заховався.
— Навіщо?
— Навіщо. У цьому й суть. Я не знав навіщо. Вона думала, я не знаю, що вона думала. Я пішов і сховався, розумієш. Двоє людей у дверях із теками. Вона сказала: «Заховайся і сиди тихо».
— Сиди тихо.
— Вона сказала: «Сиди тихо». Я не знаю, що думав, і не знаю, що думала вона.
— То ж був звичайний перепис.
— Не кажи так.
— Ти кажеш, що в мене з’являється сивина. І я маю розуміти, чим це гірше, ніж бути повністю лисим.
— Бо так у моєму роду, у моїй сім’ї, — сказав він. — Я облисію. Це очікувано. Вона сказала: «Сиди тихо».
— Сиди тихо.
— Ніку, ти віриш у перепис?
Він сидів у зім’ятому піджаку і з послабленою краваткою, підпаливши згаслу сигару, а над його випнутою нижньою губою я бачив лінію рожевого заходу сонця.
— Що ти хочеш від мене почути? Так, я вірю. Ні, я не вірю.
— Я хочу почути твою думку.
— Бо я відчуваю, що ми ось-ось зачепимо якусь вразливу тему.
— У що ти віриш? — повторив він.
— Я вірю перепису. Чому я маю йому не вірити?
Він подивився на мене скляним, але прискіпливим поглядом.
— Ти в нього віриш.
— Чому я маю йому не вірити?
— Ти віриш цифрам. Ти віриш, що, наприклад, чорних в Америці лише двадцять п’ять мільйонів.
— Чому я маю йому не вірити?
— Тож ти йому віриш.
— Якщо це цифри, то це — цифри.
— А ти не думаєш, що справжні цифри можна занизити.
— Зажди.
— Ти не думаєш.
— Чекай-чекай-чекай-чекай-чекай-чекай.
— Подумай про це, — наполягав він.
Він смикнув сорочку, зробивши так, як роблять великі чоловіки, двома руками відірвав сорочку від грудей, а потім потрусив нею, майже вишукано, даючи вільно дихати верхній частині тіла.
— Сімзе, ти і я.
— Просто подумай про це.
— Ми не, пам’ятаєш, ми не знаємо, ти і я, як назвати науку темних сил. Те, що стоїть за подією. Ми не визнаємо законність цього слова чи цієї науки. Пам’ятаєш ту розмову?
— Це інша розмова. Й у цій розмові я кажу: подумай про це.
— Але я і ти. Ми йдемо проти течії, Сімзе. Течія — це легко, вона ні за що не відповідає. Ми — відповідальні люди. Ми це встановили. Ми не віримо в таємні сили, що підмивають наші життя.
— Тридцять мільйонів людей відчули затемнення. Але тільки двадцять п’ять мільйонів, за їхніми словами, чорних у всій величезній країні.
— Якщо це цифри, то це — цифри.
— І це все, що ти можеш сказати. У нас питання, що просто вимагає по-справжньому ретельного аналізу, кажучи твоїми словами.
— Ну, аналізуй.
— Ти готовий визнати цю цифру.
— Двадцять п’ять мільйонів. Так, чом би й ні?
— Тобі не здається, що цифра надзвичайно замала.
— Двадцять п’ять мільйонів — то немало. Це двадцять п’ять мільйонів, — сказав Сімз. — Тобі не здається, що ця цифра зовсім не відповідає дійсності.
— Чому ти кажеш, що «ретельний аналіз» — це мої слова?
— Бо ти так кажеш.
— Тому це мої слова?
— Я так не кажу. А ти кажеш.
— Я вірю цифрі. Для мене це доволі вірогідна цифра.
— А ти не думаєш, що хтось боїться, що, коли справжню цифру оголосять, у білих затрусяться коліна, а чорних, навпаки, це надихне: «Агов, ми можем здобуть більше з того і з того теж».
— Ти і я, — сказав я.
— Тобі не здається, що цифра занижена відсотків, можливо, на сорок.
— Не будемо тішити себе легкими й дешевими ілюзіями, Сімзе.
— Легкими й дешевими.
— Еге ж? Ти і я. Ми не віримо в те, що за подією стоїть щось організоване і зловісне і нам треба із цього зробити науку.
— Ти не думаєш, що білі люди будуть дуже пригнічені, ненавиджу це казати, дуже залякані справжньою цифрою.
Ненависті в його словах точно не було.
— Ти вважаєш, що бюро перепису приховує десять мільйонів чорних, — сказав я.
— Людей не приховують. Приховують цифру. Це так легко приховати.
— Але ж цифра така величезна. Яка жахлива маніпуляція. І це відбувається просто на наших очах. Можливо, це матері, — сказав я. — Десять мільйонів матерів, які кажуть дітям сидіти тихо. Сиди тихо, — сказав я.