Рвучка усмішка від Велета Сімза, рефлективна, але без подальшого спалаху в очах.
— Зверни увагу на проблему, — сказав він.
— Яку проблему?
— Ми маємо право знати, скільки нас.
— Але ж ти й так знаєш.
— Ми не знаємо. Бо цифра дуже небезпечна. Яку загрозу ти відчуваєш від справжньої цифри? Я тобі кажу. Подумай про це серцем.
— Гаразд, я думаю.
— Скажи мені щиросердно, хіба ти не бачиш, що в моїх словах є щось справжнє.
— Справжня параноя. Єдине справжнє, що я тут бачу.
Мої слова йому, здається, сподобалися. Він відкинувся на стільці й подивився вбік, похмуро щасливий, вивчаючи, що в природі людського обміну може робити народ таким передбачуваним.
Я слухав блюзову трубу, на якій грав молодий хлопчина в пошарпаному костюмі, хлопчина насиченої африканської чорноти діапазону звідкись із континенту, якась кочова смуга грації та форми високої пустелі, але побачені мною жести й постава, те, як він злизував слину з губ перед рифами, й простонародні рухи тіла виказували місцеве походження — він був ще одним трубачем, який причалапав із бідних центральних районів.
— Чарлі Паркер у білому костюмі в нью-йоркському клубі, — сказав я.
— Отже, скільки згадок про Нью-Йорк я почув від тебе за вечір?
— І я згадав, як називалися ті його черевики.
— Начхати мені, як називалися ті його черевики.
— Черевики-кореспонденти.
— Начхати мені, як називалися ті його черевики.
— То не черевики із союзками. Вони називаються черевики-кореспонденти.
— Мені начхати, як вони називаються.
— Послухай. Зроби так, — сказав я. — Ти йдеш додому, кажеш їй, що тобі шкода, додаєш у ванну пінну рідину, купаєшся і лягаєш спати.
За десять хвилин, коли ми стояли біля клуба, очікуючи, доки проїде машина, Сімз закинув руки мені на плечі й ударив головою.
Я не знав, як це розуміти.
Він силувано всміхнувся і вдарив мене в чоло, і я не знав, чи то був імпульсивний жест наприкінці довгого вечора, коли ти очманілий від бухла й охриплий від балаканини й диму й отой удар — це те, що вказує на формальне завершення ночі або на щось зваженіше.
Я відштовхнув його руки й ударив головою у відповідь, поклав руки йому на плечі й ударив у відповідь, а він зацікавлено на мене подивився і знову вдарив.
Боляче, звісно, і я відчував шалений пульс, дещо односкладове, удар, струс, шок, спрямований згори, біль, що прошив електричним струмом потилицю, шию і плечі.
Заблизько, буквально віч-на-віч, бійка без місця для маневру чи нюансів, усе поле зору сповнює певна сума заподіяної ворожнечі та похмурий і гнівний блиск, погляд з-під лоба, нібито сплячий убивця, дрімотний, повіки прикриті.
Я вищий за Сімза, але не такий кремезний і огрядний, до того ж ніколи не використовував голову як знаряддя середньовічної облоги.
Я вдарив його трохи вище носа, згори вниз, і це вжалило його, безсумнівно, удар надіслав повідомлення, що задзеленчало в черепі.
Він добряче мене штовхнув. Він ударив мене так сильно, що я посунувся, майже зашпортавшись, вивільняючись із його хватки, і тоді ж виник чувак із машиною, який вийшов поспостерігати за бійкою.
Біль був електричний і щільний, такий, що притупив усі інші відчуття, зробивши світ навколо моєї голови малим і враженим.
Оце ми й робили, обмежили поле зору волоссям, відгородившись від усього, крім бодання, гнівних блисків і болю.
Коли він знову мене вдарив, я десь на пів сантиметра відхилив назад голову, намагаючись трохи підлаштуватися під удар, і він випнув підборіддя і гнівно блиснув очима.
Біль — просто інша форма інформації.
Ми ще раз стукнулися головами, а чувак із ключами так і стояв біля машини й дивився на нас.
У готельній кімнаті я подивився у дзеркало над зливальницею. Я зіперся руками об стіну і нахилився до дзеркала, розглядаючи синці, рубці, кольорові плями, розсічення із засохлою кров’ю з винними набряками довкола нього. Я промив рани холодною водою і пішов спати. Але мене почало нудити, щойно я торкнувся головою подушки, тож довелося годинку посидіти на стільці, доки нудота не минула.
Видіння постійно повертається, і я намагався в нього потрапити, у саме дрижання, наші обличчя над кубиками льоду у склянках, наче в подвійному обрамленні, пливли з поля зору, а потім поверталися — не для того, щоб розібратися у своїх відчуттях, а щоб просто зрозуміти приховані спонуки досвіду, маленькі западинки й відхили, із яких складається буття.