Фінікс був для мене акуратнішим і компактнішим. Мені треба приватне життя. А яка може бути приватність там, де всі твої розрізнені почуття на видноті, де серце напружене, а те, що можна стримувати в малих замкнених кімнатах, відкрите кожному під блідим світлом і розростається так широко, і так міцно тримається, що й не відокремиш його від краєвиду і неба?
Я ввійшов у дім, і Меріан запитала:
— Що з твоїм обличчям?
Я входжу в дім і чую: діти грають, приймач грає, новини, транспорт, дзвонить телефон, пралка накачує воду між циклами.
Я всміхнувся і поцілував її, і вона підняла слухавку. Діти гомоніли на дворі, наші діти й сусідські, за грою, яку вигадала Лейні, — я зрозумів це через особливий вереск. Лейні вигадувала просто диявольські ігри, винахідливо-пронизливі видовища страждань і приниження.
— Що ти зробила з волоссям?
— Підстригла. Як тобі? — запитала вона, досі тримаючи слухавку. — Що з твоїм обличчям?
Я входжу у дім і бачу, як світло б’є в прохолодні стіни та підкреслює кольори килимів: абрикос і кларет, дивовижне золото з топазами.
Наступного вечора чи ще через добу вночі я розповів Меріан про те, що зробив, про Донну в Могаві-Спрінґз. Я подумав, що маю їй розповісти. Це був мій обов’язок. Я розповів заради нас, заради нашого шлюбу. Вона читала в ліжку, коли я їй розповів. Я нудив світом, обираючи слушну нагоду, щоб їй сказати, і потім розповів усе несподівано і без попереднього обміркування. Я не розповів, що казав Донні або що Донна робила в готелі, а вона сама не запитала. Я стояв біля крісла, тримаючи в руці сорочку, і думав, що вона сприйняла це спокійно. Вона зрозуміла, що то був окремий випадок із незнайомкою в готелі, короткий епізод, що завершився назавжди. Я сказав, що відчував потребу виговоритися. Я сказав, що про це важко говорити, але не так важко, як приховувати правду, і вона кивнула, почувши мої слова. Я подумав, що вона сприйняла все доволі добре. І не просила розповісти більше. У кімнаті відчувалася атмосфера такту, чутливості до почуттів. Я стояв біля крісла і чекав, доки вона перегорне сторінку, щоб я міг роздягнутись і лягти в ліжко.
І першої-ліпшої суботи, першої суботи, коли я не пішов на роботу, ми поїхали на південь із дітьми, щоб подивитися на стародавні руїни.
Ми мали захисний крем, капелюхи й питну воду, останнє — ідея Меріан, бо там пустеля з чагарником, а спека стояла неймовірна.
Лейні чатувала за переднім сидінням, іноді спираючись на лікті між мною та Меріан і нахиляючись до лобового скла, щоб швидко вказати на безглузді маневри інших водіїв. Вона гнівно на них реагувала, звичка, що висушила наш із Меріан гнів, і спонукала шукати виправдання безглуздим і небезпечним маневрам, на які вказувала донька.
Шестирічний Джефф був на два роки молодший і любив скручуватися в кутку на задньому сидінні, скручуватись і перекручуватись, зісковзувати на підлогу, астрально відокремлюючись від усього навкола, використовуючи тіло для того, щоб марити.
Навіть якщо то була не рушниця, що він робив на автостраді, на порослому травою узбіччі, сидячи там з металевою милицею на колінах за кілька метрів від шаленого дорожнього руху?
Стародавній руїні було понад шістсот років, і лишилася тільки головна конструкція з меншими розкиданими залишками та де-не-де ще сліди стіни. Був пізній ранок, сонце пекло, і ми стояли та кілька хвилин слухали доглядачку парку, а потім одне за одним вирушили далі, хоча тут, по суті, більше нічого було дивитися.
Я прочитав табличку і побачив, як Джефф погнався за ховрашком. Він був без капелюха, але я нічого не сказав, просто подумав: ох же ж, малеча засрата, не кажи потім, що тебе не попереджали. Потім я дещо охолонув, покликав його і віддав ключі від машини. Намагання охолонути, розслабитися, поступитися і любити його безтурботну ходу — усе це люто складно, хай яким малим воно видається, малим і швидкоплинним, але напрочуд важко. Але я покликав його і віддав ключі від машини, ідея мала йому припасти до душі, і я сказав, щоб він захопив капелюх, замкнув машину і приніс ключі, із цим Джефф і побіг, щасливий як ніколи.