Я повернувся до головної конструкції та став серед десятка туристів, що слухали доглядачку, дебелу жінку, яка чухала лікоть. Споруда була заввишки в три поверхи із ледь помітним графіті вгорі, і ніхто не знав її призначення, розповідала вона. Я зрозумів, що мене більше цікавить захисний піддашок, а не стародавня будівля. Доглядачка сказала, що споруду залишили десь через сто років після збудування, мешканці залишили споруду й усе селище без жодних видимих причин, одна із загадок цілого зниклого народу. Але я зрозумів, що пильно роздивляюся захисний піддашок із величними скісними двадцятиметровими підпорами та ґратчастий каркас, який підпирає дах.
Лейні підійшла і стала поруч, майже завалившись мені на стегно, натякаючи, що їй непереборно нудно.
Доглядачка перерахувала кілька причин, через які могли зникнути люди, ці мешканці пустелі. Вона назвала повінь, вона назвала посуху, вона назвала вторгнення, проте це лише здогадки, за її словами, — ніхто не має ключа до розгадки справжніх причин.
Мені на думку спав Джессі Детвілер, сміттєвий археолог, і я зачудувався, чи висловив би він припущення, що мешканці залишили своє селище, бо їх витіснили відходи, бо вони зовсім не мали місця дихати й жити в оточенні сміттєвих гір, і було приємно думати, що то правда, що то одна з тих романтичних пустельних таємниць, розгадка якої дивиться тобі просто в очі.
Щось занадто швидко я ставав таким, як Сімз, і бачив сміття будь-де або передбачав його в будь-якій ситуації.
Я сказав Лейні, щоб вона знайшла брата і подивилася, що він зробив із ключами. Потім ми вирушили додому, як обірвана ватага пілігримів, які так і не побачили, як статуя мироточить.
Ми проїхали хвилин із десять, коли раптом Меріан розплакалася. Вона була за кермом, світло падало їй на обличчя, і вона почала тихенько схлипувати. Лейні позадкувала зі свого посту за нашими сидіннями та сіла біля віконця, поклавши руки на коліна. Джеффа повністю поглинув пейзаж.
Я запитав:
— Хочеш, я поведу?
Вона відмовилася, похитавши головою.
Я запропонував:
— Дай мені сісти за кермо, я поведу.
Вона знов показала жестом «ні»: поведе сама, так їй хочеться.
Ми були на путівці, обабіч якого росли дикі квіти та велетенські кактуси сагуаро, і деякі з них вищербили, видзьобали птахи, що там гніздилися, а потім ми виїхали на автостраду, увірвавшись у вихор стрімкого руху.
Жодних прізвищ, жодних запізнілих сумнівів, що озиваються луною. Такий договір випадкового сексу. Але я сказав їй своє прізвище, і це було невипадково, хіба ні? Ось такий дивний панівний мотив того, що сталося, те, що я хотів до неї достукатися, скувати її дихання, зробити її бездиханною, так. У Донні було щось таке, що розв’язувало язика і вабило. Провина — то вже потім, коли я відчував поруч у темряві сонну Меріан.
Коли ми сердилися одне на одного, зазвичай повертаючись увечері додому після виходу у світ зі знайомим відчуттям огиди від одного виду обличчя і голосу партнера, самої інтонації, найдрібнішого руху, бо вже утисячне все це бачили, і все говорило занадто багато, попри всю свою нікчемність, говорило тобі, що все насправді не так — коли Меріан і я мали подібне почуття, то думали, що ми вичерпали наше призначення, силу, завдяки якій тримався наш союз. Вихід у світ — завжди виклик. Але насправді нічого ми не вичерпали — і ще було багато невитраченого, несказаного і незавершеного, і саме в цьому Меріан почувала, що їй відмовлено.
Меріан у своєму місті з Великої десятки зростала в безпеці, захищена від вуличної кишняви, і через це почувалася дечого позбавленою — привілейованою і позбавленою, дуже по-американськи. Вона сахалася від будь-яких телевізійних сцен, де розповідали про злочин у передмісті, тіло на вулиці, голосіння родичів, підозрюваного, що зібгався вдвічі, ховаючись, — Меріан навіть не могла дивитися, як детектив кладе руку підозрюваному на голову, нахиляючи його в машину без розпізнавальних знаків. Бо то все насилля, яке ушкоджувало дух. Але вона прагнула моїх історій, подробиць мого життя, і що жорстокіше, то краще.
Я був егоїстичним щодо минулого, егоїстичним і обережним. Я не знав, як піднести Меріан ті роки. І вважаю, що мовчання — це умова, яку приймають як вирок за свої злочини.
Вона сказала, що то через її матір, сказала, що сьогодні два роки, як мати померла, і я повторив це дітям, і вони трохи заспокоїлися. Я простягнув руку назад, і Лейні дала мені жуйку. Два роки тому, і, звісно, Меріан про це пам’ятала, а ми — ні, я не пам’ятав, я загубив лік часу, і мені стало легше і дітям теж, бо принаймні на те була причина, принаймні то не був той випадок, коли батьки кумедно поводяться, а діти вчаться спостерігати за цим дійством, нібито нічого не сталося.