Нарешті вона засяяла, ніби діамант, сліпучим сяйвом крізь сльози, думаю, вона всміхнулася — здригаючись, але зі справжньою усмішкою, у якій проглядалася її матір.
Невдовзі діти заспівали.
І мені стало легше, я був радий, чорт його забирай, бо сидів і думав, що то через мене, чи, може, вона так робить повсякчас, бо звідки в біса мені знати, що відбувається, коли я не вдома.
Діти співали:
— Дев’яносто дев’ять пляшок пива на стіні, дев’яносто дев’ять пляшок пива, якщо раптом одна пляшка впаде, о ні, буде дев’яносто вісім пляшок пива на стіні. Дев’яносто вісім пляшок пива на стіні, Дев’яносто вісім пляшок пива.
Вона поглянула на мене, потім знову на дорогу, а діти собі співали, рахуючи назад до одного, а Меріан вела машину — плакала і вела.
Менкс Мартін 2
Комендант шкутильгає йому назустріч. Не встиг він зробити й п’яти кроків вулицею, як комендант уже шкутильгає йому назустріч від будинку, що внизу кварталу, припадаючи на ногу так, що займає пів тротуару.
— Саме тебе шукав, — каже чоловік.
Менкс Мартін стоїть, склавши руки, не завдаючи собі клопоту навіть зневажливо схилити голову набік — зарано для командних жестів.
— Бачив грабарки?
— Які грабарки? — перепитує Менкс.
— Бо вони зникли з підвалу.
— Завжди щось зникає. Купив нову пару шкарпеток — після прання вже нема.
— Ще зранку дві грабарки для снігу стояли біля стіни в підсобці.
— Обіцяють сніг? — запитує Менкс.
І зводить очі до неба. Думаєш, буде сніг? Як на мене, не буде. Синоптики кажуть?
— Потягнули до обіду, просто через двері. Запитую всіх по вулиці.
— Треба бути обережним, коли когось запитуєш. Бо деякі можуть образитися.
— Я запитую тебе, бо чую, що кажуть.
Комендант, попри прохолоду, одягнений у легку сорочку. Менкс відчуває зміну пори року, кусливу сирість і пронизливий вітер, а перед ним стоїть чоловік із засуканими рукавами, уже немолодий, комендант, і заріст у нього де-не-де білий.
— Мені так і сказали, — каже він Менксу. — Запитай у клептомана.
— Отак просто мені кажеш.
— Кажу, що чув.
— Від кого ти чув?
— Та я ж кажу, що ці грабарки коштують недешево. Інструмент потрібен мені для роботи. Широкі леза, розумієш. Спробуй прибирати сніг лопатою для вугілля.
Менкс здивований ставленням коменданта, яке трохи вибило його з колії. Комендант сповнений рішучості. Хай тим переймається домовласник. Нащо ото тинятися, неначе детектив? Нехай домовласник залізе до себе в кишеню і придбає новий інвентар. Кишені в нього глибокі, він аж коліна собі натирає дріб’язком.
Хтось стоїть на розі, проповідуючи вітру.
Менкс також здивований передпліччями коменданта. Руки в нього доволі міцні, вправляються зі сміттєвими баками, коли перекочують їх навскіс через тротуар.
— Думаю, тобі є чим зайнятися, — каже Менкс. — Бо ми ж бачимо, як у нашому кварталі розкрадають цілі будинки, а тут якісь грабарки. А вони ж вдираються в квартири де завгодно.
— Я тобі кажу, що чув.
— А я тобі кажу, чим треба опікуватися на роботі. Став загороди на дверях.
— Якщо з’ясую, що ти вкрав грабарки, то одразу повідомлю домовласника, і тебе викинуть на вулицю, брате.
Надто гонорово, як на каліку.
— Бо він мене слухає.
Більшість двірників навкруги — літуни, що працюють то в одному районі, то в іншому, приходять і йдуть, щоразу на крок попереду чогось. А цей чолов’яга обкопався, як піхотинець.
— Ти та я, ми тут гаємо час, — каже він. — Приходиш до мене з грабаркою у правій руці й грабаркою у лівій, тоді я тебе вислухаю.
Менкс схиляє голову і примружує очі в липовій зосередженості. Він дивиться, щоб поглядом його збентежити, вказати чоловікові на його місце.
Але комендант проштовхується повз нього. Менкс нахиляється, намагаючись закрити прохід, але чоловік іде далі, незграбно, кожен крок спотворений і вимагає зусиль, і Менкс знову розгублений — він саме збирався зробити важливу заяву.
Він іде далі в бік Амстердам-авеню. Трійко хлопчаків як шалені проносяться повз нього, і він бачить, як Франзо Купер у костюмі з краваткою стоїть поруч із взуттєвою майстернею.
— Хто помер? Ти так вирядився, Франзо.
Говорячи це, він востаннє позирає на коменданта, він не певен нащо — може, хоче спопелити того гнівом.